Псевдоромантизм як недуга

     268  

Нація на стадії окреслення прерогатив (особливо, коли те все відбувається у контексті війни за незалежність) не може собі дозволити розкоші медитаційМожна до безконечності сперечатися, що рухає людством – відчайдушний романтизм чи поміркований прагматизм. Як на мене, вони чергуються, позаяк є чимало прикладів, коли невиправні реалісти з головою кидалися у безнадійні і захмарні справи, переконуючи довкілля у тому, що навіть найнесусвітніша, на перший погляд, ідея може стати конструктивною та реальною, до того ж – корисною для спільноти. І навпаки: рафіновані ідеалісти, що упродовж життя вражали близьких своєю непрактичністю і невмінням жити днем сьогоднішнім, раптом зупинялися напівдорозі, обмірковуючи ймовірні наслідки свого безшабашшя, і втрачали геть усе.
Тобто, як зазвичай, у всьому найкраща – «золота» середина. Не «тупа інертність», яка, на думку, Славоя Жижека, подобається людям, а власне така налаштованість душі і помислів, що передбачає найоптимальніше поєднання висоти задуму і наявності ресурсу для його реалізації.
Проблема українських еліт полягає акурат у тому, що в їхніх світоглядних конструкціях спостерігаємо діаметрально протилежні налаштування. Конституційна реформа (якщо, звісно, Порошенкові і К вдасться піти далі створення конституанти) лише модернізує правничі шати цих векторів, які є промоторами різних владних середовищ. Вона ж, однак, загострить суперечності до межі антагонізму. І тоді вже жодні круглі чи квадратові столи не можуть стати майданчиками для порозуміння, оскільки раніше, коли мова заходила про виключно умоглядні системи, про специфіку сприйняття реальності, поле для маневрів було ширшим, тепер же воно звузилося до рамок юридичних формулювань і параграфів. Тим паче, що, як я розумію, мова йтиме про докорінну руйнацію не тільки дотеперішнього владного ландшафту, але й про поділ країни, який стидливо називаємо «децентралізацією».
Хтось вже висловлює припущення, що глава держави занедужав на романтизм. Апеляція до медичних термінів видається мені дуже доречною, оскільки історія хвороби триває вже не один десяток літ, вона спричинилася до безлічі непорозумінь і гострих конфліктів навіть поміж однодумцями. Свого часу я вже висловлював міркування про те, що Україна ще не визріла для президента-філософа, як це, на заздрість нам, трапилося, скажімо, у Чехії. Тепер я доходжу до ще одного висновку, що нація на стадії окреслення прерогатив (особливо, коли те все відбувається у контексті війни за незалежність) не може собі дозволити розкоші медитацій. Найлегше, як це роблять інтегральні націоналісти, брати за правило аксіому батька сіонізму Теодора Герцля: «…Нація – це група людей спільного історичного минулого, об’єднана наявністю спільного ворога». Але така постава, погодьтеся, також вельми романтична, оскільки спробуйте-но злічити усіх ворогів української державності, а відтак втямливо аргументувати ознаки їхньої ворожості. З іншого боку, «ніщо так не псує народ, як звичка до ненависті».
Псевдоромантизм Порошенка полягає у тому, що він чомусь вирішив, що його захцянки властиві усім мешканцям терену «від Сяну до Дону». Я не знаю, звідки така вражаюча самовпевненість, і хто методично культивує у свідомості президента елемент непогрішності і правильності його світоглядних установок. Але якщо є такі особи, то вони мали б зробити ще один крок – навчити свого патрона послідовності і принциповості. Бо якщо політика – мистецтво можливого, то це, як на мене, слід трактувати як мистецтво можливого боронити свої позиції без суттєвих втрат і уникати відвертого конформізму.
Можливо, через якусь сотню літ зусилля нинішнього очільника оцінять як початок порозуміння найрозшарпанішої історією і сусідами європейської нації. Можливо, майбутні покоління складатимуть йому шану за те, що саме його романтизм поклав край війні всіх проти всіх.
Але наразі ця війна триває, і, що найгірше, – народ втратив перспективу будь-якого перемир’я. Як на Донбасі, так і в столичних офісах. Тож чи не варто замислитися над тим, що вона може тривати до останнього патрона, до останнього вояка. І перемогу, до речі, дуже сумнівну, нікому буде відзначати…