Надзвичайно гучно і неймовірно близько

     437  

Людина звикає до всього. Дніп­ропетровці не просто звикли жити у стресовій ситуації, а й навчилися допомагати собі, іншим та всій країні у цілому

Якщо ви живете у місті, де постійно лунають сирени швидких, а фронт є менше ніж за 200 кілометрів, маленькі життєві трагедії, такі як подорожчання картоплі чи зламаний телевізор сприймаються зовсім інакше. Ворог, що стоїть біля воріт, об’єднує краще за кайдани. Дніпропет­ровськ став човном, який пливе спільними зусиллями містян. Усі тут — одна команда:  волонтери, бійці, лікарі, промисловці, діячі культури та прості мешканці.

Багато років Дніпропетровськ був нейтральним містом, без чітких переконань. Тут  конструювали ракети, плавили метал, виробляли труби та розвивали бізнес. Це було місто на межі двох культур — російської та української, а таке становище розмило культурний напрям як пляму на вікні. Українську мову та культуру вивчали лише в школі і без особливого натх­нення. Нас не об’єднувала релігія чи національна спадщина, лише думка, що влада в нас погана але що ж поробиш? 

З початком Революції гідності в людях прокинулося щось дивовижне: з-під шару холодної байдужості пробився паросток філантропії та патріотизму. Не знаю, звідки це в нас, мабуть, накопичували в собі багато років. Не тільки Дніпропетровськ, а й уся Україна зрозуміла, що треба нести відповідальність   за життя своє і країни.

Якщо рік тому місто було увішано синьо-жовтими прапорцями та стрічками, а з усіх боків було чути вигуки «Слава Україні!», сьогодні ситуація дещо змінилася. «Слава», звісно, але ж, щоб слава була, треба щось робити, а не лише фарбувати паркани та співати.  Любов до країни перестала бути прос­тим словом, тепер тут її доводять ділом: оперують важкопоранених, допомагають біженцям, збирають речі та їжу для бійців. 

У Дніпропетровську є така традиція — мешканці завжди завмирають на місці і рахують, коли бачать колону швидких: одна, дві, три. Добре знають, куди вони їдуть і кого везуть, усі знають, звідки і навіщо. Після чого зітхають і потуплюють очі. Деякі перешіптуються: «Чув новини? Бідні хлопці. Коли все це вже закінчиться?»

Коли їх привозять, починається найскладніше. Хірурги цілодобово оперують, родичі нервують, а інші оновлюють стрічку новин. Потім заходять у гості з пиріжками, малюнками та листівками, співають хлопцям колядки та просто цікавляться: «Як справи?». За словами бійців,  думка про те, що їх люблять і чекають, додає їм сили. 

Дніпропетровськ живе у складних умовах, «прифронтовой город», як кажуть самі мешканці. Живе й подає приклад іншим — не панікувати, об’єднатися та працювати для України, любити її не словом, а ділом та ніколи не втрачати надію.   

Дніпропетровськ — Львів
 
Матеріал підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів, організованої Фондом розвитку ЗМІ за підтримки міжнародного медіапроекту My Media.
 
Катерина Старокольцева, журналіст.