Харківський транзит. Волонтери та вимушені переселенці

     334  

«Інколи розумієш, що ціна людського життя — сімдесят гривень», — каже Лариса Веселянська

Тетяна Огаркова

Ця 53-річна жінка, в минулому керівник будівельної фірми, з літа працює волонтером об’єднання «Станції Харків». Сімдесят гривень, про які говорить Лариса – це ціна однієї ночі в харківському хостелі для вимушених переселенців із зони АТО. Ця перша ніч дає можливість людям відійти від шоку, зібратися з думками та подумати про майбутнє. Комусь потрібно забути дні чи тижні, проведені в підвалі під обстрілами; хтось болісно згадує, як ділили одне варене яйце на всіх дітей і ходили в туалет у кутку в тому ж підвалі; хтось бачив із підвалу, як смертельно поранило сусідку, і вона помирала в них на очах, тому що люди не наважувалися вийти на вулицю під обстріл, щоби їй допомогти.

Зараз потік переселенців у Харкові вже далеко не той, що був влітку, коли у волонтерський пункт на харківському вокзалі щодня приходили сотні людей. Але сьогодні в Харкові на вулиці мінус двадцять, і не повірити словам Лариси неможливо.

«Сьогодні потоку переселенців на вокзалі немає, але зараз приїжджають ті, хто досидівся до повної безвиході», – розповідає 31-річна волонтер Юля Піменова (вона ж «Пч?лка Джул»). Мама 3-річної доньки, Юля раніше працювала в рекламному бізнесі, але з липня вона 24 години на добу займається проблемами переселенців. «Як правило, зараз виїжджають багатодітні родини, які не могли виїхати раніше. Вони назбирали грошей, щось продали, десь позичили грошей, і поїхали». Виїхати з зони АТО коштує чималі гроші, від 200 до 350 гривень за одне місце в автобусі. Якщо родина багатодітна, то вартість квитків швидко стає непідйомною. «Траплялося, що до нас приходили мами, яким не вистачило грошей, щоби вивезти усіх своїх дітей, – розповідає Юля. – Їм довелося обирати, кого з п’яти дітей взяти, якщо грошей вистачає лише на трьох. Як можна ставити маму перед таким вибором?». Очі дівчини швидко наповнюються сльозами.

Ще не один раз мені доведеться бачити сльози в очах волонтерів, особливо коли мова заходить про дітей. У такі моменти відчуваєш: навесні 2014-го Харків пройшов по лезу. У березні та квітні політична ситуація тут не сильно відрізнялася від ситуації в Донецьку чи Луганську. Перша українська столиця могла би перетворитися на сепаратистський регіон, а потім – на зону бойових дій, якими зараз є міста та села в зоні АТО. Можливо, саме тому харків’яни демонструють таку готовність допомагати, підтримувати та співчувати. Вони легко можуть уявити себе на місці переселенців.

Де починається Україна

Для багатьох переселенців з зони АТО Україна починається зі стільця на Харківському вокзалі. На цьому стільці в залі очікування сидить волонтер «Станції Харків», який готовий вислухати, порадити, вирішити проблему з квитками або тимчасовим поселенням, налити води, чаю чи валер’янки, дати підзарядити телефон та розказати, де в місті розташований пункт видачі гуманітарної допомоги.

Влітку тут цілодобово чергували зміни по 6-8 волонтерів, які за добу приймали до 600 осіб. Сьогодні волонтерів двоє: о 9 ранку я бачу, як Надія Риндіна та Тетяна Самбуєва, а також представник МНС і соцпрацівник займають свої місця за столом. Тут облаштований повноцінний пункт допомоги переселенцям з зони АТО: дошка інформації, кошик для збору грошей, гарячий чай, ялинка і подарунки. І багато людського тепла від волонтерів у курточках з українською символікою: тризуб, український прапор. Поруч – синьо-жовті повітряні кульки. Скрізь наліпки із написом «Вс? будет хорошо».

Волонтери «Станції Харків», яких вже понад дев’яносто, поза політикою. Це не означає, що вони не мають власних переконань – просто їхні погляди не впливають на їхню роботу. Вони допомагають усім, незалежно від політичних поглядів. Тут вас ніхто не запитає, чи ви голосували на референдумі у травні, як ви ставитеся до ополченців, до української армії або ж до Росії. Натомість, вас пригостять чаєм, куплять квиток, видадуть гуманітарку, подбають про тимчасове проживання, лікування, пошук роботи. На моє питання, як переселенці реагують на українську символіку у волонтерському пункті, Надія Риндіна відповідає: «Ніяк. Ми їм допомагаємо. У нас українська символіка. Можна сказати, що ми розвиваємо у них рефлекс собаки Павлова».

Цей підхід починає давати свої результати та змінювати світогляди. «Влітку вони їхали в Росію, – розповідає Юля Піменова. – Ми теж ними займалися, купували їм квитки на електричку. Близько 65% влітку були проросійськи налаштовані. Зараз ситуація змінилася: приблизно 80% людей хочуть їхати в Україну, ще десь 5% кажуть, що згодні їхати в Україну, але не Західну».

Харків – «транзитне місто»

Вокзал – це волонтерська «передова», адже Харків від початку називали «транзитним містом». Головною метою волонтерів було зустріти людей та передати МНС, які відправляли їх далі в інші регіони України. Була створена загальноукраїнська (по областям) база даних потенційних місць безкоштовного поселення: санаторії, профілакторії, сільські будинки, інші варіанти.

«Але ситуація насправді страшна, – розповідає Юля Конотопцева, координатор програми тимчасового поселення «Станції Харків». – На сайті МНС людям повідомляють, що, наприклад, у Сумській області є двадцять об’єктів поселення. Приїжджає родина до Харкова із планом виїхати в цю область. Вони сідають на вокзалі разом із еменесником і продзвонюють вказані об’єкти. І тут з’ясовується, що цього об’єкта немає – більше не здають, більше немає тощо. Те саме – із сільськими будинками. Адже що таке сільський будинок? Це часто будинок, в якому вже 5 років ніхто не жив, немає опалення, немає води, немає нічого. А ми відправляємо туди родину з трьома дітьми. Зрозуміло, що жити там нереально».

Немало людей залишилися в Харкові й області: у когось були родичі в лікарні, хтось мав ось-ось народити, а хтось просто не мав жодних зв’язків в Україні. За словами Олексія Алмазова, близько 37 тисяч вимушених переселенців зареєстровані на «Станції Харків» та отримали одноразову гуманітарну допомогу.

Загалом же в Харкові та області (це трохи більш ніж 3 мільйони населення), за даними ООН, проживають близько 120 тисяч переселенців. Реальна цифра може бути значно більшою: хтось не реєструється, адже живе в родичів і не потребує поселення. Інші не мають потреби в державній допомозі – офіційна реєстрація дає право отримувати трохи більш ніж 400 грн. на місяць для працездатних, та 800 – для непрацездатних осіб. Хтось банально не довіряє органам державної влади та боїться – не знає, куди ці дані підуть далі тощо. «Коли до нас приходять люди, і ми запитуємо, чи вони офіційно зареєстровані, то лише один із трьох відповідає “так”», – розповідає волонтер Юлія Піменова.

Тимчасове поселення

На вокзалі працює хостел, де матері з дітьми до 14 років мають право на безкоштовне поселення від однієї до трьох ночей. Але що робити, якщо до волонтерів приходить родина з двома дітьми, де одній дитині – 15 років, а іншій – шість? «Усе вирішується індивідуально, суворого стандарту немає, – розповідає Лариса Веселянська. – Війна – це нестандартна ситуація, люди й так уже пройшли крізь страждання, тому якщо підходити до них за стандартом, нічого не вийде. Треба вкладати в це трішечки душі».

Місць у хостелі ніколи не вистачало на всіх, тому волонтери організували програму тимчасового (від 1 доби до 4 місяців) поселення в інших хостелах, готелях і квартирах – інакше люди просто ночували б на підвіконнях вокзалу або на вулиці. З серпня близько 650 людей отримали дах над головою; тридцятьом родинам волонтери орендують квартири помісячно.

Основним благодійником цієї програми транзитного поселення став харківський бізнесмен, власник гольф-клубу та колишній віце-губернатор області з економічних питань Юрій Сапронов. «Ми не були знайомі особисто. Я просто написала йому у Фейсбук, – розповідає Юля Піменова, – і запитала, чи може він нам допомогти». Бізнесмен погодився, і вже декілька місяців надає гроші на поселення, купує гуманітарну допомогу, надає в безоплатне користування переселенцям три сімейні номери у власному готелі Superior Golf Club. У цьому готелі на початку Нового року відбулися 11 новорічних свят для дітей переселенців – ці свята відвідали понад тисячу дітей, а подарунки отримали близько 5 тисяч.

«На Дмитрівській»

«На Дмитрівській» – так називається ще одне місце тимчасового (як правило, до місяця) поселення, яке волонтери називають «адаптаційним центром». Це звичайне офісне приміщення, безоплатно передане в користування волонтерам одним харківським бізнесменом. Приміщення пристосували до потреб проживання людей: тут є передпокій, душ і туалет, невелика кухня, велика спільна вітальня та декілька кімнат із двоповерховими ліжками. В центрі проживають близько 20 людей.

Ми сидимо на кухні. Хтось вечеряє, хтось готує їжу дітям, час від часу заходять гості, переважно колишні мешканці центру та волонтери. Моя співрозмовниця, 31-річна Оксана з Кіровська Луганської області, на сьомому місяці вагітності – вона чекає на шосту дитину. Жінка потрапила сюди два тижні тому. «Сенсу не було лишатися. Вже приходили ополченці, забирали корів. Коли стріляли, ми ховалися під сходами – підвалу в нас немає. То я, щоб довго не чекати, виїхала, бо невідомо, чим би все закінчилося», – спокійно розповідає вона. Навколо бігають її 11-річний Ярослав, 8-річна Яна, 6-річний Саша, 5-річна Соня та 3-річна Настя. У Кіровську жінка мала своє господарство – корову й теличку, займалася дітьми. Оксані багато не треба: вона згодна на «старий будинок із туалетом на вулиці, клаптик землі та сарай».

Але волонтери поки що підшукали їй скромніший варіант – кімнату в «терцентрі» Жовтневого району. Такі територіальні центри існують при відділах соціального захисту («собесах») у районах міста Харкова. Як правило, це великі кімнати, де розташовані від 10 до 40 ліжок. Проживання безкоштовне, але комфортним його назвати складно. Родина Оксани матиме окрему 10-місну кімнату терцентру.

«Модульні будинки»