Нотатки на полях лінії фронту

     473  

Розповідь бійця АТО про підготовку та будні в зоні бойових дій

 Гліб Ваколюк

Цими днями частина бійців 80-ї окремої аеромобільної бригади ВДВ повернулися із зони АТО на короткий відпочинок. Для відвідин рідних та близьких їм дали десять діб. Після чого десантники знову повернуться на передову. Журналіст «Газети» зустрівся з одним із них та записав його розповідь про солдатські будні.

Як все починалося

На початку серпня 2014-го отримав повістку. Сам планував піти добровольцем в армію, але стримувало те, що тільки-но відгуляв весілля, усі відмовляли через це. Ну а коли прийшла повістка, то ніхто мене відмовити вже не міг, все-таки обов’язок кожного чоловіка — боронити свій край. У мене був досвід військової служби. За останні роки в армії нічого не змінилося. Мій військовий квиток у воєнкоматі загубили, тому сказали прийти наступного дня. Дуже оперативно зробили новий військовий квиток і відправили на Яворівський полігон.  Про те, що я стану десантником, зрозумів не відразу. Служив раніше у Військово-повіт­ряних силах. На полігоні повідомили, що відтепер ми елітний підрозділ — десант. 

Форму видали на Яворівському полігоні. Через три дні на ній не залишилося жодного ґудзика, тканина вдень дуже парила, а вночі в ній було холодно. Спочатку ходив у кросівках: у мене 42-й розмір стопи, а він дуже популярний, тому берців для мене довго знайти не могли. Із бронежилетом і каскою допомогли знайомі. Іншим видали обмундирування за державний кошт. Мобілізованих на Яворівському полігоні було дуже багато, більше ніж тисяча. Коли перша партія військовослужбовців вирушила на Схід, наші навчання припинилися — ми півтора тижня майже нічим не займалися, оскільки зброю забрали ті, хто поїхав на Донбас. Лише днів через десять нам доправили нові автомати. І лише тоді знову поновили стрільби. Патронами постачали по-різному: бувало видавали на день не більше ніж 15, а бувало, що вистрілювали і по кілька сотень. Майже місяць ми вчилися, а потім нас перекинули на Схід. 

Залізницею два дні добралися до Чугуєва, а звідти здійснили марш-кидок у Старобельський район. 

Щоб служба медом не видавалася…

Уже в Чугуєві нас  уперше посадили на БТР і пояснили, як на цій машині треба воювати. Там дізнав­ся, що я є гранатометником, і здійснив зі своєї зброї перші постріли — і це за день до відправки в зону АТО. Для частини техніки марш-кидок у Старобельський район виявився непосильним завданням. Мій БТР витримав тільки 40 хвилин їзди, після чого перегрівся двигун, і машину відправили назад. Після того я БТР не бачив. У перші години маршу вийшли з ладу п’ять машин. Приїхали спершу в одне місце, там пробули дві доби, поки керівництво не вирішило, куди нам далі їхати. Прибули в інший населений пункт, там розвантажили техніку й одразу ж вирушили на блокпост. Там пробули більше як тиждень. Із 19.00 в тих краях комендантська година: без документів переміщення заборонено. Ми патрулювали територію, на БТР багато пересувалися. Були в різних містах, я, наприклад, під час патрулювання побував під Лисичанськом, хоча перед виїздом навіть не знав, куди ми прямуємо.      

Дідівщини зараз в армії немає. Усі розуміють, куди потрапили. Але ось у стосунках із «контракт­никами» є напруження, навіть до бійок справа доходить. Офіцери переклали відповідальність за дисципліну у підрозділах на «контрактників», а ті не цураються рукоприкладства. Мобілізованих вважають «неграми», а «контрактників» і офіцерів — елітою. Ось нам дали десять днів відпустки, а їм — 15. У солдата зарплата 5000 гривень, а «конт­рактника» — 10 тисяч. За якийсь вчинок — п’янку чи самовільну відлучку з підрозділу — у мобілізованого можуть забрати більшу частину зарплати. А «контрактників» чи офіцерів не карають. Узагалі, за алкоголь багато солдатів постраждало. Якщо когось помітять із «запахом», то везуть у найближчу поліклініку чи лікарню, там дають дихнути в трубку, після чого складають акт, і вважай — зарплати вже немає.

Армія з народом?

Місцеві до нас по-різному ставилися. Зауважив, що старше покоління на нас вороже дивиться. Вони ще живуть у Радянському Союзі, тому для них росіяни — це виз­волителі. А ось молодь —  проукраїнська, дуже привітно з нами обходилася. Бувало підлітки підходили й просилися до нас у військо. Багато місцевих нам допомагає продуктами, одягом. Також помітив, що чоловічого населення на підконт­рольній нашим військам території дуже мало. Залишилися в основному пияки. Інші або просто втекли світ за очі, або пішли до бойовиків. На Донбасі дуже багато неблагополучного елементу, дуже багато чоловіків зловживають алкоголем чи наркотиками. Тому тамтешні дівчата охоче зав’язують стосунки із «западенцями». Ось мій товариш привіз на Волинь наречену із Луганщини, невдовзі у них буде весілля.  

Ми дислокувалися неподалік від Щастя. Ще влітку ця територія була глибоким тилом, а тепер — це передова. Був період, коли залишалося 15 кілометрів для того, щоб узяти Луганськ у кільце. У сепаратистів виникли проблеми із набоями та провізією. Але втрутилися російські регулярні війська, вони почали обстрілювати наші позиції, вести активні бойові дії, і нам довелося відступити. 

Що взяти «на олівець»

Велика проблема на Донбасі — взаємодія між різними підрозділами. Через це часто наші військові потерпають.  Ще одна, проблема — це кад­рова робота. Скажімо, у розвідку потрібно зараховувати фізично витривалих солдатів, які здатні витримувати марш-кидки на довгі дистанції. А в нас як: у такий-то день набирають у розвідку, і хто прийшов із воєнкомату, того й зараховують туди. А потім командирам з ними мучитися. Я потрапив на полігон того дня, коли набирали зв’язківців. Нічого з  цієї сфери не знаю. За документами я — водій командної машини зв’язку. Цієї машини ще навіть не бачив. А якби побачив, то не знав би, що в ній і до чого.

Ще учасники АТО потребують більш пильного догляду медиків, зокрема психіатрів. Без реабілітації можуть у багатьох виникнути проблеми. В мене наразі все добре. Один із моїх колег потрапив під артобстріл, снаряд розірвався неподалік від нього. Фізичної шкоди, на щастя, йому не завдав, але з головою у нього щось сталося. Лікарі оглянули, солдат поскаржився лише на нудоту, і його відправили далі служити. Але поведінка хлопця змінилася: він почав задивлятися на сонце, корчити якісь міни… Спочатку офіцери думали, що, оскільки він юрист, то вирішив у такий спосіб «закосити» від армії. Мовляв, освічений, знає, що робить. Насправді в солдата була контузія, і він потребує фахової допомоги.      

Із зарплатою проблем не виникало. Першими платню отримували офіцери, потім «контрактники», а вже наприкінці місяця  мобілізовані. Із забезпеченням проблем немає. Волонтери з Львівщини, Волині, Тернополя та Києва часто до нас приїздили. Без волонтерів було б складно. Вони не тільки продукти та одяг привозять, навіть автомобілі постачають. Завдяки таким людям є упевненість у тому, що в цій війні ми обов’язково переможемо.