В Україні загинуло щонайменше 4,5 тисячі російських військових

     342  

Розмова з Єлєною Васільєвою, російською правозахисницею, координатором воєнного блоку опозиції

Минулого тижня кілька днів у Львові провела Єлєна Васільєва — людина, яка чи не першою в Росії почала говорити, що їхні солдати гинуть у нібито неіснуючій війні в Україні. ФБ група «Вантаж-200» стала джерелом інформації про те, про що мовчить офіційна влада Росії. Розмова про стан російської армії, кількість загиблих та скільки платять за мовчання родичам.

— Ви займаєтеся групою «Вантаж-200 з України в Росію». Бойові дії тривають на Сході України, а Ви при­ї­х­али у Львів. Чому?

— По-перше, коли я створила групу «Вантаж-200 з України в Росію», я намагалася зрозуміти, де шукати загиблих російських військових, адже про це треба було розказувати, показувати матерям і будити їх до протестів. Доступною виявилася лише українська сторона. 

По-друге, треба було показати, що в Україні живуть не фашисти, не звірі, а нормальні люди. Тому на всіх зустрічах я казала, що хочу знайти фашистів, а натомість зустрічала звичайних простих людей. Багато з них — російськомовні, які казали, що не треба їх рятувати. Я з’ясувала, що насправді живуть вони набагато краще, ніж росіяни.  У зоні АТО ми проїхали через велику кількість маленьких поселень. Там добротні будинки, а наші села загинаються, бідність величезна. Звичайно, мені цікаво було розповісти й про Львів. А ще хотіла зустрітися з людьми, які є волонтерами нашої групи.

— А хто в Росії захоче це слухати?

Треба розуміти, що все, що там відбувається, це проект Кремля. Десь з березня почали збирати людей у соціальних мережах за Новоросію

— Багато слухають і чують. У мене багато читачів блогу, багато друзів у соціальних мережах. Увесь російський протест, а це — 1,5-2 млн. людей, мене знають. Тому поїздка має великий резонанс. А інколи прорватися в інформаційний простір вдається і завдяки російському міністерству оборони, яке оббріхує мене, але таки говорить про мене. Заявляють, що я — агент української контррозвідки зі своєю мережею. Відповідаю: мережа є. Лише група «Вантаж-200» має майже 27 тисяч учасників. А я не лише у ФБ, але і в «Живому журналі», «Одноклассниках», «ВКонтакте». Групу у ФБ уже тричі закривали. Але завдяки людям, вдавалося відкрити знову. Ми навіть Цукербергу писали листи, що закриття групи означає його підтримку війни. 

— Ваша група існує з 19 серпня. Чому взялися за таку роботу, з чого все почалося?

— Від 2006 року я в оргкомітеті протестного середовища. Від початку конфлікту я зробила закриту групу «Діти-сироти України». Поки чоловіки брязкають зброєю, жінки думають про дітей. Мене вразило, коли в Крим вивезли дітей з Луганська і дали їм у руки плакати з проханнями про порятунок. З’ясувалося, що більшість з них — сироти. І тут питання до юристів. Сиріт просто вивезли й використали з політичною метою. Ми почали стежити, що з цими дітьми, й з’ясували, що їх вивезли в Росію. Завдяки нашій ініціативі їх вдалося повернути. А далі почала з’являтися інформація про вантаж-200. Я почала її збирати. Через тиждень зрозуміла, що цього багато й написала статтю для «Эхо Москвы». Це відбулося напередодні введення російських військ в Україну. І відтоді група набирала популярності. 

— Ви кажете, що група з’явилася напередодні введення військ, тобто до кінця серпня у нас не було російських військових?

Міністерство визнало, що є 900 загиблих. Ми говоримо про мінімум 4,5 тисячі полеглих. Люди, які ввійшли в групу «Вантаж-200», надсилають нам інформацію. Щось можна перевірити, щось ні

— Треба розуміти, що все, що там відбувається, це проект Кремля. Десь з березня почали збирати людей у соціальних мережах за Новоросію. Це були люди з регіонів, яким говорили, що вони підуть воювати проти фашистів. Здебільшого, це ті, хто пройшов Чечню та Афганістан, і хто хотів ще постріляти. Перед тим, як вони потрапляли на територію України, в них відбирали паспорти, давали прізвиська. А з червня вже почали готувати масштабне вторгнення російських військ. Але в червні воно не відбулось: забракло фахівців. Тут усі забувають, що з 2008 року у нас відбувається реформа армії: багатьох офіцерів скоротили, воєнні училища теж. В Україну почали підганяти техніку, а керувати нею, зокрема «Градами», не було кому. Тому під виглядом сепаратистів туди їхали фахівці спецназу. А потім воєнкомати почали офіційно призивати людей нібито на навчання. І от все літо вони укомплектовували війська. І коли все було готово, почали масові обстріли з російської території. Потім — ввели війська. Перші військові справді не знали, що вони в Україні. У них були карти, за якими вони нібито були на території Росії. Їх просто обдурило командування. Про це говорили й поранені українські солдати. Коли російських солдат заводили в місцеві магазини й вони розуміли, що в Україні, були шоковані. Але це було спочатку, десь до 10 вересня. Тепер уже знають. Але є таке слово — «наказ». Їм наказали, й вони йдуть, виконують. Строковикам нема куди діватися, інакше їх назвуть дезертирами. Використовують ще одну технологію — звірства, а по ТБ показують, що це зробила українська армія, тому простих людей ніби треба захищати. Але військові розуміють, що ці накази незаконні, тому й не хочуть воювати. 

— За Вашими підрахунками, скільки російських солдат загинуло в Україні й звідки Ви берете цифри? Чи це показують російські канали?

— Ні, не показують. Міністерство визнало, що є 900 загиблих. Ми говоримо про мінімум 4,5 тисячі полеглих. Люди, які ввійшли в групу «Вантаж-200», надсилають нам інформацію. Щось можна перевірити, щось ні. Для мене важливо, щоб я розуміла, що людина — фахівець і добре знає проблему, тоді я вірю інформації. Думала, що буду впливати в основному на матерів, а виявилося, що вплинула на військових. Вони самі телефонують і все розповідають. Я підраховую втрати в різних боях за родами військ. Щодо імен, то маємо зараз у списку близько 300 осіб, і постійно його оновлюємо. Це — конкретні прізвища. В офіційних документах причиною смерті пишуть інсульт, інфаркт, суїцид, інколи «підрив на міні». 

Максимальні цифри боюся називати — це може бути до 40 тисяч російських військових. Наприклад, у бригаду входить від 2 до 8 тисяч осіб. Якщо ми знаємо, що від бригади залишилось 115 людей, ми рахуємо, що це залишилося від 2 тисяч. А розбитих бригад є як мінімум три. 

— Ви говорите про 4,5 тисячі. Чи це означає, що родичі отримали стільки загиблих?

— Думаю, ні. Мабуть, зо дві тисячі привезли в Ростов. Під містом зовсім недавно виявили великий цвинтар зі свіжими захороненнями неопізнаних. Ті, хто йшов спершу до сепаратистів, були без документів, тож як дізнатися, хто загинув? Дуже багато маю свідчень, що тіла російських військових навіть тепер не везуть додому, їх скидають у шахти. Маю навіть свідчення, що туди кидають і важкопоранених, щоб не везти в Росію. А частину тіл вивезли вантажівки, які привозили гуманітарну допомогу. Адже замість того, щоб повертатися у Москву, вони поїхали через Ростов. 

— Чому мовчать родичі?

— Здебільшого йдеться про військові містечка. Там жорстка дисципліна, родичів примушують підписувати документи про нерозголошення. Зараз дружин змушують мовчати, обіцяючи виплати за втрату годувальника і  компенсацію по 2 млн. рублів. Хтось погодився, хтось — ні. Грошей ще ніхто не отримував. Обіцяють лише, що створять фонд. Але дружини вже просять матерів не говорити зайвого, бо тоді не дадуть грошей. Триває постійний вплив. Тим паче багато хто сприймає Путіна як миротворця.

Але є і випадки, коли родичі не мовчать. Під Санкт-Петербургом є велика військова частина, військових якої мали перекинути в Україну. Але дружини їх просто не відпустили. В Мурманську дружини почали телефонувати чоловікам, які були поблизу Донецького аеропорту. Після багатьох скандалів чоловіки не витримали, й командування їх забрало. Наша заслуга також у тому, що міноборони замінило строковиків, які були в Україні, на контрактників. 

За оцінками деяких військових, війна може зупинитися протягом місяця, бо не буде кому воювати з російського боку.

— Чи багато таких, що вважають синів героями?

— Ні. Рейтинг Путіна падає. До війни реальний рейтинг був 40%. Зараз Путін не знає, як зупинитися, бо це його накриє. 

— Ми чули багато про журналістів-активістів, їх побиття тощо. Не страшно повертатися в Росію?

— Страшно. Дуже. Але треба — там моя сім’я. 

Розмовляла Мирослава Іваник