У відпустку — в зону АТО

     2129  

Розмова зі Степаном Середою, головним лікарем Львівського обласного лікарсько-фізкультурного диспансеру, керівником медичної частини спецбатальйону «Азов»

дну з невикористаних відпусток головний лікар Львівського обласного лікарсько-фізкультурного диспансеру Степан Середа провів у зоні АТО. Скидається на те, що й другу він проведе з бійцями спецбатальйону «Азов». Нині Степан Васильович — гість «Газети».

— Степане Васильовичу, розкажіть, будь ласка, як Ви потрапили у спецбатальйон «Азов»:  призвали з військкомату чи пішли добровольцем? 

Бійці народжуються просто на очах. На третій-четвертий день перебування у батальйоні їм видають автомати, й вони з ними сплять, відпочивають, ходять у їдальню тощо, тобто не розлучаються…

— Пішов добровольцем. Мені зателефонували друзі з медичної частини Майдану, з якими я провів нелегку зиму у столиці, й повідомили: є потреба в досвідчених лікарях у батальйоні спеціального призначення «Азов», що входить до Національної гвардії України.  У мене ні на хвилину не виникло сумніву: йти чи відмовитися? Усвідомлював, що цю навалу на Сході слід зупинити, бо інакше вона прийде до Львова. А я не хочу, щоб моє рідне місто  перетворилося на Слов’янськ. Тож на початку червня своїм ходом добрався до Бердянська, а там мене зустріли хлопці й відвезли на базу батальйону «Азов». 

— Ви працювали в медичній частині батальйону?

— Медчастини як такої не було,  весь батальйон обслуговувало всього 6-7 лікарів і фельдшерів. Перед батальйоном стояло завдання — контролювати південну частину Донецької, Запорізької областей та Азовське море. Крайня точка, яку ми контролювали, — місто Новоазовськ, що за 4 км від російського кордону. На завдання бійці ніколи не виходили великими групами, по 100-200 осіб, бо це небезпечно, а  невеликими групами до 10 осіб. Звісно, спершу працювала розвідка, снайпери, а тоді йшла мобільна група.  У кожній такій групі був медик-інструктор, фельдшер чи лікар, які були на відстані всього 50-100 м від бійців.

— А вихідців з яких регіо­нів і якого віку найбільше у спецбатальйоні «Азов»? 

— Батальйон сформовано на основі добровольців, які були на Майдані. 70% з них — вихідці зі східних регіонів: Донецької, Луганської, Дніпропетровської, Запорізької областей, 20% — з Центральної і 10% — зі Західної України. Їхній вік — 25-35 років, хоч є і молодші. Є студенти з Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Бійці батальйону різні за освітою, поглядами, віросповіданням, підтримують різноманітні партії тощо. Проте всі вони готові віддати життя за Україну. Це мене неабияк вразило. 2/3 з них добре підготовлені, знають військову справу, третина —  новачки. Але новачків у батальйон беруть тільки за рекомендаціями тих, хто служить в «Азові». Іншими словами, тільки перевірених людей, тому там немає зрадників. 

— А як новачки поводяться у бою? Адже проти них воюють добре навчені російські найманці?

— На спецоперації — черга. Спершу йдуть ті, хто має військову підготовку, знається на воєнних діях. А новачки вчаться. У спецбатальйоні є висококваліфіковані інструктори, які пройшли школу навчання в НАТО, Французькому легіоні тощо, які займаються з бійцями зранку до вечора. Тож бійці народжуються просто на очах. На третій-четвертий день перебування у батальйоні їм видають автомати, й вони з ними сплять, відпочивають, ходять у їдальню тощо, тобто не розлучаються. Мене це спочатку дивувало, а потім зрозумів, що це — розумний хід: бійці можуть мобілізуватися будь-якої миті. Забезпечення зброєю, я б сказав, середнє. У нас не було важкої зброї. Але ніхто не нарікав, а думав, як максимально використати те, що має. Дивлюся, а через деякий час бійці вже десь роздобули до зброї приціл, на простенький бронежилет нашили додаткові кишені. Звичайнісінький КамАЗ за підтримки бізнесменів, місцевих жителів Бердянська став броньованим, на якому встановили потужний кулемет. Завдяки цій машині бійці батальйону оперативно спрацювали в Маріуполі.

— Деякі медсестри лікарень  Дніпропетровська втрачали свідомість, коли бачили поранених: з такими важкими травмами.  А з чим довелося там, на війні, зіткнутися Вам? 

— У нас, дякувати Богу, такої «м’ясорубки» не було. Я досі не розумію, чому таке з українськими солдатами стається. Та це вже інша розмова. У нас були вогнестріли, хлопці підривалися на мінах, фугасах, мали травми від ударних хвиль. Але їм вчасно було надано допомогу, й усі вони живі, зараз доліковуються у Києві. Але війна — це жах. І коли десятки, сотні бійців поранено, а поруч лежать убиті, то нерви не у всіх витримують. Ніхто не очікував, що в Україні може бути війна, ми не були готові до такого жахіття. Я до того, як став лікарем, працював фельдшером на «швидкій допомозі», і цей досвід пригодився. До того ж мій організм у складних ситуаціях, коли смерть постійно поруч, мобілізується: відкидаю усе другорядне, бо знаю, що маю діяти швидко, правильно, щоб врятувати життя людині. За час мого перебування в зоні АТО ми не втратили жодного бійця. Тепер характер воєнних дій змінився, на жаль, три хлопці загинули, серед них і Микола Березовий, є п’ять-шість важкопоранених, які зараз лікуються у Києві. У тому, що батальйон поніс мінімальні втрати, зіграло значну роль те, що в бій ідуть добровольці, які добре знають воєнну справу і розуміють за  що воюють, вони поводяться мудро, виважено, і, звісно, допомагає батьківське ставлення керівництва батальйону до молодих бійців.

— А що скажете про забезпечення бійців медикаментами, продуктами харчування, предметами першої необхідності?

— Забезпечення йшло через Київ, бо Нацгвардія, до якої входить батальйон, належить  Міністерству внутрішніх справ. Нам дуже допомагала місцева влада й мешканці, які щодня приносили різноманітну їжу: фрукти, овочі, згущене молоко, печиво, консервації тощо. Та на харчуванні ніхто дуже не загострював увагу, бо не до їди було. Якщо доводилося пару днів сидіти в окопах чи соняхах, ми ніколи не брали зі собою польову кухню, лише сухі пайки. Коли поверталися із завдання, то нам вже готували страви або ми варили самі.

Медикаменти також діставали різними шляхами: щось приходило з Києва, чимось допомагали місцеві бізнесмени. Кожен з медпрацівників певну кількість найнеобхідніших медикаментів привіз зі собою. Ось і зараз планую придбати для бійців «Азову»  препарати для згортання крові, які необхідні під час кровотечі. 

— А бійці мали індивідуальні аптечки?

— Безумовно, але мінімальні. У ній було лише найнеобхідніше. Від чого може померти поранений на полі бою? Від крововтрати і больового шоку. Тож джгут, бинт і препарати для зняття больового шоку мав при собі кожен боєць. Ми постійно вчили хлопців, як поводитися на полі бою, що робити під час того чи іншого поранення. Головне, не метушитися, не кричати, не панікувати. А відповзти, якщо можливо, в безпечніше місце й надати собі першу допомогу. Я їх переконував у тому, що самодопомога — це 80-90% врятованого життя. А далі на допомогу прийдуть медики.

— Ви довго пробули в зоні АТО?

— Півтора місяця, з початку червня до кінця липня. Перш, ніж повернутися до Львова, мусив знайти собі заміну — порекомендував лікаря зі Старого Самбора, свого друга Володимира Боднара. Він зараз там. 

— Чула, що Ви знову хочете їхати на Схід? 

— Якщо мене не візьмуть у воєнно-польовий госпіталь, який зараз формують і куди я подав заяву, то знову поїду до своїх бійців. Зміню товариша, який вже там є понад місяць. Щоправда, не знаю, у який спосіб вирішити свою відсутність на роботі. Уперше я поїхав, взявши одну з невикористаних відпусток, які у мене накопичилися. А як бути зараз? Брати чергову? Ставили питання про те, що добровольцям, які їдуть у зону АТО, департаменти охорони здоров’я оформлятимуть відрядження. Але досі це питання не вирішено. Втім це мене не дуже хвилює. Нині головне — нам треба закінчити цю війну, прогнати агресора з нашої землі. І для цього зроблю усе від мене залежне.

Розмовляла Олександра Баландюх

P.S.  Коли верстали номер, «Газета» довідалася, що Степан Середа 26 серпня повернувся у спецбатальйон «Азов».