Зі знання про корені все починається

     362  

Розмова з Анною-Лєною Лаурен, фінською журналісткою, письменницею

Свого часу її книга есеїв «Щось у них негаразд з головою, у тих росіян», яка побачила світ у видавничій серії «Приватна колекція» Василя Габора, спричинила чимало розмов. А що справді відбувається з тими росіянами? Дехто з потенційних читачів трішки образився, інший радісно потирав руки, але й ті, й інші понесли книгу додому. Відтоді фінська журналістка та письменниця Анна-Лєна Лаурен написала ще три книги, дві з яких, знову ж таки, як попередня, вбралися в шати українського слова завдяки перекладацькій праці нашої талановитої землячки Наталії Іваничук. А сама Анна-Лєна стала для нас людиною, що не лише з теплотою, повагою і гумором пише про реалії сучасних України, Росії та Кавказу, а є частим гостем на цих теренах. Ось і тепер «Газета» перехопила Анну-Лєну Лаурен у Львові, де вона зупинилася на кілька днів дорогою з Донецька, в якому спілкувалася з представниками всіх зацікавлених сторін, у Москву.  В російській столиці письменниця і журналістка наразі живе, працюючи для видань Фінляндії. І саме звідси зазвичай вирушає у не завжди спокійні місця світу. 

— Людина схильна мислити стереотипами, оскільки так простіше. Дехто взагалі словами Генріха Гейне думає, що все знає про птаха, тільки побачивши його яйце.  Які стереотипи щодо України, перш ніж Ви сюди приїхали, були у Вас? Що змінилося? 

— Насправді дуже мало знала про Україну, тому стереотипів майже не було. Я вважала, як донедавна думав багато хто, що Україна — це майже Росія, хоча і є певні нюанси. Та особливо в ці нюанси не вникала. І тільки почавши пізнавати, зрозуміла, наскільки ці держави різні.  

— У чому різниця?

Є люди, які дістають особливий кайф від того, що перебувають у  небезпечних зонах. Я від цього жодного задоволення не маю. Але хочу розказати, що там відбувається. Просто хочу розповісти 

— Українці не сприйняли тоталітарний менталітет. У вас немає коренів деспотизму. Українці не мислять, як люди, які пройшли тоталітарну систему і її прийняли. Тобто вони цю систему пройшли, але не прийняли. Це простежуємо багато в чому, навіть у спілкуванні з чиновниками, які в Україні виглядають знач­но людянішими. В  Росії, коли ти потрапляєш у чиновничий кабінет, тебе садять навпроти за метрів десять від себе і зазвичай всіляко демонструють, що ти — ніхто. В Україні кардинально інакше: ти  сідаєш поруч, тебе частують кавою чи чаєм, часто з печивом або цукерками, охоче спілкуються. Тут потрапити в кабінет чиновника значно простіше, ніж у Росії, — ніхто не будує перед тобою жодних барикад.  Я переконана: українці — особливі, з ними легко спілкуватися, вони — душевні й щирі. В Росії такі люди також є, але у звичайному житті. Там статус чиновника замикає людину в певних рамках, і вона намагається бути недосяжною. Українці такими бути не прагнуть, бо в них у крові немає тоталітаризму, а є відчуття, що все можна змінити. 

— Ви побували в багатьох  гарячих точках, зокрема на Донбасі, перед тим у Криму, ще раніше в Києві під час Майдану. Чи було страшно?

Для мене завжди це було важливо, і я хочу, щоб воно було важливим і для моєї доньки, — знання, де її коріння. Це знання дає відчуття не лише ідентичності, а й захищеності, бо корені — найважливіше в житті людини

— Дуже. Розуміла, що можна загинути. Але вроджена допитливість штовхає у центр подій, і ти просто перестаєш про свій страх думати — не до цього. Я була на Майдані, коли «Беркут» отримав завдання його зачистити. З одного боку були протестувальники, з іншого — силовики, а між ними — вільний простір. То я собі почала там ходити без жодної думки про те, що мені щось погане ті чи інші можуть зробити.  І раптом хтось торкнув мене за плече. Озирнулася і побачила одного зі солдатів, який сказав: «Дівчино, чому ти не в касці?» Ось цей несподіваний вияв людяності, якого я не чекала, зрештою, оці беззбройні люди на Майдані, які готові були йти до кінця, чимало інших вражень — це ті почуття, які будуть зі мною завжди. В Украї­ні така моя безпечність пов’язана ще й з тим, що бувала тут багато разів і бачила лише приязнь. Інша річ — Кавказ.  Узагалі-то я часто щось роблю, а потім думаю, що, можливо, варто було б зробити навпаки. Бо мої дії можуть штовхати до великої біди. Якось була в Грозному, й терміново мені потрібно було повернутися в Москву. Але літаки звідти не літали, лише з Нальчика, який за триста кілометрів. Літак відлітав рано-вранці, тому попросила мого місцевого друга, щоб він мене туди доправив. Товариш вважав цю ідею нічної їзди поганою, але допомогти мені погодився. І тільки згодом я зрозуміла, що нічні мандри Чечнею чи іншими  кавказькими неспокійними регіонами — нікому не потрібний ризик.

— Чому обрали журналістику, пов’язану з гарячими точками?  Що привабило? 

— Є люди, які дістають особливий кайф від того, що перебувають у  небезпечних зонах. Я від цього жодного задоволення не маю. Але хочу розказати, що там відбувається. Прос­то хочу розповісти. 

— Які три якості, крім знань, повинен мати журналіст, щоб стати профі?  

— Щиро цікавитися тим, про що пише, любити людей і бажати з ними спілкуватися, а головне — усвідомлювати, що насправді реальність може бути дещо іншою, ніж йому здається. 

— Цікавість — перший щабель до пекла. Ви обпалювалися?

— У нашому професійному житті всіляке буває. Основне — знати, що ти на своєму місці й максимально чесно й відкрито робити свою справу. 

— Бажання писати книжки також народилося з усвідомлення, що Ви — на своєму місці? 

— З дитячої мрії. Потім я вивчала політологію, історію, інші важливі предмети, але дитяча мрія не зникала. Отож почала писати, бо не могла по-іншому. Скільки себе пам’ятаю, завжди дуже багато читала. Мої батьки багато читали. Тепер я читаю доньці. Вважаю, що завдання кожного з батьків — читати дітям. Щодня. Зараз ми з донькою у різних місцях, але вона все одно слухає художнє слово, яке, поки мене немає, їй доносить няня.   

— Ваші книги опубліковано в трьох державах. Сівши в письменницьке крісло, як почуваєтеся по інший бік екрана?  

— Трохи здивована: невже це я? Але за цей час дуже багато навчилася.  Скажімо, урок перший — завжди готуватися до інтерв’ю, бо коли людина приходить неготова, почуваєшся жахливо. Урок другий — виявляти щире зацікавлення розмовою:  якщо тобі цікаво, то зацікавляться й інші. Зрештою, таких уроків є безліч. 

— Самооцінка з кожною виданою книжкою підвищується чи Ви на  славу ніколи не зважали?  

— Якщо починаєш думати про свою винятковість, зупиняєшся. Давати інтерв’ю — теж моя робота, і намагаюся, щоб ця самооцінка залишилася на нормальному рівні. До речі, отримую не лише гарні рецензії. Скажімо, третя книга — автобіографічна оповідка про  життя у Москві — як на мене, мала би бути для навколишніх  цікавішою, бо йдеться про спробу описати ситуації, які є типовими для мого покоління молодих жінок. Скажімо, проблема створення сім’ї. Адже знаю купу прикладів, коли начебто й робота добра, й кар’єра складається, а заміж вийти не вдається.

— Ви знайшли відповідь, чому так? 

— Зараз люди більше індивідуалісти чи, якщо хочете, егоїсти. Вони не прагнуть жодних сторонніх впливів на власне життя.  І це не є проблемою тільки України, Росії чи Фінляндії. Ця проб­лема не має кордонів. Мені імпонує Кавказ. Я не схильна його ідеалізувати, бо там у жінок існує чимало інших серйозних проблем, але самотності там нема. 

— У Вас росте донька. Чого насамперед хотіли б її навчити? 

— Для мене завжди це було важливо, і я хочу, щоб воно було важливим і для моєї доньки, — знання, де її коріння. Це знання дає відчуття не лише ідентичності, а й захищеності, бо корені — найважливіше в житті людини. От коли вона це знання в себе максимально вбере, тільки тоді можна сміливо йти в широкі світи. Я насправді дуже люблю пізнавати інші країни, культури, але, можливо, ще й тому мені все так цікаво, бо знаю, хто я.   

Розмовляла Ярина Коваль