Блазні й мрійники

     261  

Спектакль, який улаштували нинішні політичні «еліти» в Україні, все більше скидається на дешевий фарс

Його, в принципі, затівали як фантастичне шоу з феєрверками, проте він дістався стадії драми. Потім, в одну мить ночі проти 30 листопада, вистава закінчилася на трагічній ноті. Та, як з’ясувалося, то був лише антракт, бо на сцену вийшло чимало акторів — непрофесійних, зате щирих у прагненнях ролей. Точніше — одного на всіх амплуа, виписаного, між іншим, у партитурі Основного закону — ролі джерела влади.

Постановники й режисери змушені задовольнятися малою, камерною сценою, позаяк голов­ний майданчик належить, далебі, не їм. Та оскільки в цих залаштункових персонажів, як то бува з надто самовпевненими, до того ж пихатими представниками богеми, не було плану «Б», то вся їхня драматургія звелася до дешевого балагану з елементами гротеску. Там, на задвірках, вони ще й досі вважають себе зірками, досі лестять власним амбіціям майбутніми шаленими оплесками. 

Та марно. Публіка воліє стежити за головною сценою, де, іноді досягаючи коди, а подекуди зриваючись на фальцет, набувають азів фаху нові герої.

А потуги «старих» еліт схожі на битви блазнів. Вони не можуть усвідомити, зрозуміти одного: чого прагнуть ці люди з Майдану? Їм же щоденно, щогодинно розповідають про «пакращення», про шалені знижки на газ, рятівні кредити, про не втрачену досі європейську перспективу, рівно ж як і «союз нерушимий», а вони…

Ці впертюхи не слухають тих, кого ще вчора мали за кумирів, володарів дум. Їм набридла шулерська гра політичних невдах і лицемірів, їх уже не ваблять щедрі компліменти, й гучні імена «очільників», які ще вчора виривали з мільйонів горлянок грім екзальтованого захоплення, тепер падають у напружену тишу Майдану, мов у колодязне бездоння. Ні відлуння тобі, ні сплеску…

Блазням невтямки, що їхній електорат, їхнє «виборче гарматне м’ясо» якось непомітно стало народом. Вони проґавили час, коли можна було гарно піти. Їх, цих вилинялих від частих перефарбовувань політиків, виснажених зрадами інших і зрадами самих себе, закинуло у геть незнаний досі простір. Простір молодих, спраглих майбутнього, байдужих до вчорашніх «цінностей», «стабільностей» та «комфортів», золотих унітазів і просто теплих перин. Простір сповнено ідеями і мріями, цілком реальних, коли попереду — все життя.

Це, кажуть, революція ситих. Ні, гадаю, це — революція ситих минулим і голодних до майбутнього. І вони не втамують цього бажання. Допоки не здобудуть його.

Ігор Гулик