Ми повинні поширювати нашу культуру…

     327  

Розмова з Мирославою Копинець, співачкою

Вперше Мирославу Копинець я побачила на проекті «Голос країни». Такий прекрасний голос чула чи не вперше. Вирішила прослухати ще кілька її пісень. Як виявилося, жінка пропагує унікальний закарпатський фольклор. 

— Пані Мирославо, коли Ви почали займатися музикою?

— Іще з дитинства. Мати була музиканткою, тож навчила мене любити музику. Я з восьми років активно виступала, зокрема була солісткою в народному ансамблі «Джерельце». 

— Мати вчила Вас співати. Можливо, вона давала якісь цікаві поради?

— Радила завжди співати від душі та на пов­ну силу. Розкриватися на сцені, любити глядачів. Учила мене не бути сором’язливою, не боятися вийти й заспівати. Особ­ливий акцент робила на народних піснях. Казала: ми повинні поширювати нашу культуру. 

— Чому Ви обрали саме етнофольк? 

— Дуже люблю свою Батьківщину. Мати завжди вчила пишатися місцем, де я народилися. Казала: у піснях, мелодиці наші предки століттями закладали мудрість. Я дуже ціную те, що мама прищепила в дитинстві любов до української пісні. В мене навіть тембр голосу підходить до таких композицій. Не хочу змінювати репертуар, адже вважаю своєю місією виконувати закарпатський фольклор. 

— На Закарпатті, крім українського, поширений іще й фольклор інших народів. Сольно пробували щось виконувати з їхнього народного репертуару?

— Співала угорські, словацькі та російський пісні. На Закарпатті до всіх націй ставляться толерантно. Проте вважаю: любити своє потрібно обов’язково й дітям прищеплювати цю любов іще змалечку. 

— Як Ви обираєте репертуар? Досліджуєте регіони, збираєте фольк­лор самостійно чи хтось рекомендує?

— Поки що я брала із записів мами. Коли цей репертуар вичерпається, в мене є збірники. Хоча в таких виданнях можуть бути деякі неточності. В період українізації діалекти в піснях замінювали українськими словами, щоб їх розуміли в усій країні. А я виступаю за чис­тоту пісень, за їх оригінал. 

— Знаю, що Ви мали доволі тривалу перерву в співочій кар’єрі. З чим вона була пов’язана? 

— Були деякі турботи. Насправді це — великий труд: не маючи спонсора, продюсера, нести у світ щось незвичне для людей. Боялася, чи сприймуть вони таку музику. Музична кар’єра потребує великих коштів. 

— Що робили в цей період? Можливо, виникли якісь творчі ідеї?

— У цей час працювала в торгівлі. І тоді в мене виникали певні творчі ідеї, але були вузького скерування. Ще не знала, чи зупинюся на народній пісні, чи перейду на естраду. Проте згодом зрозуміла, що хочу співати закарпатські народні пісні. Рік тому мене навіть прий­няли в закарпатський народний хор солісткою. 

— Що Вас спонукало знову повернутися на сцену солісткою?

— Було внутрішнє відчуття, в серці. Я просто захотіла повернутися.  

— Знаю, Ви брали участь у конкурсі «Червона рута», перемогли там. Чи сподобалося пісенне змагання?

— Супер, дуже сподобалося. Всім раджу туди їхати, адже це — єдиний в Україні україномовний некомерційний конкурс, який іще й виступає за українську культуру. Пісні потрібно виконувати українською мовою. Атмосфера чудова, приймають прекрасно. Журі компетентне, висококваліфіковане. Рівень виконання учасників дуже високий, кожен намагався зробити щось оригінальне. 

— Та, наскільки мені відомо, Ви перемогли в номінації «Поп-музика». Пісні виконували народні чи вже осучаснили їх?

— Починаю трохи осучаснювати. Зі мною співпрацювали люди, які допомогли об’єднати минуле та сучасне. Пісню до конкурсу написав мій племінник Антон Діхтярьов. Він проживає в Києві, пише електрон­ну музику. Зробив чудову обробку однієї з народних пісень. Коли я виступала на обласному відборі з цією композицією, журі було вражене. Зазначили: не очікували такого. 

— А як в Україні, у світі сприймають закарпатський фольклор?

— На ура. Навіть у Москві слухають. Професійні музиканти високо оцінюють мої пісні, кажуть: щось нове та дивне. Байдужим не залишається ніхто. Сучасні обробки сприймає ще й молодь, отож у такий спосіб народна музика поширюється в цих колах. Мої пісні чули й на Заході. Однак конкретних зв’язків з Європою поки що немає, ми над цим працюємо.

— А що Ви можете сказати про проект «Голос країни»? Які у Вас враження від нього?

— Чесний, унікальний та професійний проект. Дуже хороше ставлення до учасників. Як потрапила на конкурс, то, звичайно, хвилювалася. Сама участь проходить чесно та правдиво. Там є нагода проявитися. Коли я вийшла на сцену, вже не хвилювалася. Згадала краєвиди маминого села, наші закарпатські простори й поринула в пісню. Зал приймав дуже гарно, і журі знайшли теплі слова.

— Рішення піти на проект було Вашою власною ініціативою чи хтось посприяв цьому?

— Моя двоюрідна сестра — музикантка. Одного дня вона мені зателефонувала й порадила надіслати анкету на проект. Спробувала, згодом мені передзвонили, сказали, щоб я приїхала в Київ. Чесно кажучи, була приємно здивована. 

— Якщо порівнювати два конкурси, «Червону руту» й «Голос країни», де Ви почувалися краще?

— Почуваюся добре будь-де, особливо, де люди хороші. Вважаю, варто їздити на конкурси, виступати на різних сценах. Сумніватися не треба. Потрібно йти та проявляти себе.

— У проекті «Голос країни» Ваш виступ високо оцінили, але ніхто з журі не повернувся. Розчарувалися після цього?

— Абсолютно не розчарувалась. Я зійшла зі сцени щаслива. Тоді навіть сама дивувалася, наскільки змогла відкритися. Звичайно, хотілося пройти далі, проте поразка мене не засмутила. Тішилася, що побачила хоча б зі сцени Діану Арбєніну, адже симпатизую їй. Подобається її стиль та манера виконання. 

— Як змінилося Ваше життя після проекту?

— Почали помічати та частіше запрошувати на виступи. Після цього взяли на роботу в хор солісткою. На проект здобула досвід, працюю із задоволенням. 

— З ким співпрацюєте?

— Невдовзі вийде мій диск «Рутенія», в якому зібрано чотирнадцять пісень. Аранжування зробив бас-гітарист групи «Моральний кодекс» Олександр Соліч. Він родом із Закарпаття, з міста Виноградів, але уже тридцять років працює в Москві. Також деякі обробки пісень, як я вже казала, робить Антон Діх­тярьов. Іще співпрацюю з львівським етномузикологом, чудовою, талановитою людиною, професіоналом Любомиром Кушликом. У нього є велика колекція музичних інструментів. Буває, він мені підігрує на інструментах. Узяв участь у записі однієї з композицій з альбому «Рутенія»: в пісні «Гайчі, сину, гайчі» пан Любомир грає на окарині. 

— Які Ваші творчі плани?

— Хочу далі рухатися в цьому ж напрямку. Наскільки вистачатиме сил, стільки й працюватиму.

— За освітою Ви — філолог. Думали працювати за професією?

— Колись хотіла, та ця робота складна. Бути вчителем непросто, потрібно мати покликання. Я зрозуміла: це не моє, хоча дітей дуже люблю. Вчителів ціную, мама була педагогом, а тато — викладачем, отож поважаю їхню працю. Думаю, це — дуже велика відповідальність. 

— Що Ви порадили б музикантам-початківцям?

— Починайте, починайте і ще раз починайте, а далі продовжуйте.

— Можливо, дасте якісь поради для підтримки голосу?

— Була колись у мене проблема з голосовими зв’язками: пропав голос, з’явилися хрипи. Мене врятувала одна жінка: порадила закрапувати шипшинову олію в ніс на ніч. За кілька днів у мене повернувся голос, отож рекомендую такий засіб усім.

Розмовляла Христина Парубій

Довідка

Мирослава Копинець народилася 1980 ро­ку в Ужгороді. Закінчила середню школу №8, а також Ужгородський національний університет. Навчалася в ужгородській музичній школі імені П. Чайковського за класом фортепіано.