Майдан у мені

     319  

«Тільки-но побачив, що відбувається, зрозумів, що мушу бути там. Вибіг з під’їзду й зустрів сусіда, який до того усміхався лише, коли я йшов на Майдан. Разом туди й поїхали», — з розмови на Майдані 11 грудня цього року

У ніч на 11 грудня так зробили тисячі киян. Кожен із них став краплею у стрімкому потоці тих, хто відстояв свій Майдан. Там не було посад, не було статусів, не було віку. І стояли вони зовсім не за шматок землі, який зветься майданом Незалежності. Стояли не за політиків і навіть не за Європу. Вони стояли за своє право стояти й відстоювати, за свій шматок волі.

«Увечері ніхто не думав, що буде штурм. Був звичайний вечір. Ну, може, трохи холодніший, аніж зазвичай. У понеділок значно більше. Зрозуміли, що щось буде, коли почали підтягувати внутрішні війська. Чи було страшно? Зовсім ні. Усвідомив, що стою обличчям до обличчя з «Беркутом». Коли заспівали гімн, стало навіть радісно. Треба було стояти. За мною були люди», — ділиться враженнями киянин, який опинився в перших рядах тих, хто відстоював барикаду на Хрещатику, що штурмували першою.

Ніч проти середи стала однією з переломних у думках і настроях тих, хто стоїть на головній площі країни. По-перше, всі відчули смак перемоги. Нехай маленької, нехай не вирішальної, але своєї. По-друге, всі стояли не за себе, а за «того хлопця». За того, хто стояв тут перед ними, за того, хто в перших рядах, за тих, хто позаду біля сцени, або за того, кого в ніч на 30 листопада побив «Беркут».

У Львові часто запитують, які відчуття там, на Майдані. Можу точно сказати, що ці відчуття вартують того, щоб їх пережити. Журнал «Економіст» назвав цей Майдан народженням нації, російський блогер охрестив його «шматком Запорозької Січі», для мене ж Майдан — це те, що змінює зсередини.

Не пам?ятаю вчинків дисидентів чи гучних подій початку 1990-х. Я можу порівняти лише з тим, що пам?ятаю. Знаю, що нинішній Майдан інакший, аніж 2004 року. Передусім він інший за кольором. Нині головна площа країни синьо-жовта, а не помаранчева, біла чи червона.

Нинішній Майдан передусім учить не чекати месій і брати на себе частину спільної відповідальності. Від перших днів тут не було тих, хто роздає завдання, а були ті, які готові їх на себе брати. А головне — Майдан учить не боятися. Хоча, зрештою, чого боятись, якщо стоїш не за себе? Мій колега, який ночує на барикадах уже більш ніж два тижні, у ФБ написав: «А чого вже боятися? Тепер треба просто стояти».

Майдан — те, що забираєш із собою, виходячи за межі барикад, їдучи з Києва й навіть залишаючи Україну. За три тижні життя Майдану я ніби разом з ним виросла. Майже за місяць з хаосу й емоцій Майдан перетворився на добре організовану структуру. Це те, чого у звичний час нам довелося б, мабуть, учитися роками. І головне, що Майдан тисячами шматочків розійшовся Україною. Шматочок забрала і я…