Триста років самотності (частина 2)

     707  

Русини Сербії зберегли українську душу


Олександр Масляник

Закінчення. Початок читайте тут

Руському Керестурі нас щиро вітали й пригощали настоятель місцевого кафедрального храму отець Михайло Малацко, голова Національної ради руснаків Сербії Славко Рац і секретар місцевого самоврядування валалу Йоаким Надь (останній з гордістю показував новопосталий сучасний Палац спорту на кілька тисяч відвідувачів, на будівництво якого витратили 1,3 мільйона євро — і це у звичайному селі!); у Коцурі — письменник Микола Шанта й редактор часопису «Шветлосц» Микола Цап із чарівною дружиною на дивовижне ім’я Весна, тут на плебанії відвідуємо краєзнавчий музей і беремо участь у засіданні літературної студії, що налічує понад 20 письменників і поетів; у Вербасі (до речі, тільки тут діє спільне, а не розділене на два крила українсько-руснацьке товариство «Карпати») — кількагодинний дискурс з академіком НАН України, президентом академії наук і мистецтв Воєводини, завідувачем кафедри русинської мови та літератури Ново-Садського університету, професором Юліяном Тамашем, автором фундаментальної 300-сторінкової праці «Українська література між Сходом і Заходом».

Гостюємо в Ярослава Комбіля, знаного перекладача з української сербською та навпаки, який здійснив переклад творів Івана Франка, Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Марії Матіос, Олександра Ірванця, Сергія Жадана, Василя Махна, Ігоря Січовика, поезій Анни Багряної, Василя Голобородька, Ігоря Дзюби, Віктора Неборака та багатьох інших українських літераторів. Презентація в Коцурі за добрим звичаєм завершилася запальними піснями і танцями в супроводі гудаків і паленки, яку тут «палять», себто готують, з айви, персиків, груш, яблук, винограду. Цигарки між пальцями — звичне явище, курять тут майже всі, як жартують самі руснаки, у них не димлять тільки мачки (коти) і пси… До столу подають великі тарелі зі смаженим м’ясом і ковбасками, тут традиційно життя було заможнішим і ситнішим, аніж в Україні; у минулих століттях закарпатці жили злиденно, у будні харчувалися картоплею, квасолею, кулешею з милайної (кукурудзяної) муки, м’ясними виробами смакували лишень на свята й у вихідні.  
 


Письменник Микола Шанта

У Кулі ми гостювали у видавництві «Рідне слово», директор Наташа П’єкні та журналіст Василь Дацишин із гордістю показували свої творчі доробки: газети, журнали та книжки українською мовою (загалом у Сербії сумарно мешкає понад 20 тисяч вихідців із Горніци (Закарпаття) і великої України — 15 тисяч ідентифікують себе як «руснаки», в паспортах 5 тисяч записано «українці»). 


Цей будинок у хорватському Вуковирі неподалік вулиці Української зберіг зловісний відбиток недавньої війни

У Белграді ми виступали на кафедрі україністики, яку організувала й очолила доктор, професор Людмила Попович — до речі, наша краянка, родом із Куликова. Студенти (більшість — серби) чудовою українською мовою ставили запитання, виявляли добру обізнаність із нашою дійсністю. Новий Сад подарував незабутні зустрічі з головою Союзу русинів-українців Сербії Богданом Віславським, істориком Янком Рамачем і його братом — поетом Михайлом Рамачем, письменником Владо Кочішем, владикою Юрієм (Джуджаром), активістами Союзу русинів-українців Євгеном Мудрим, заступником прокурора («прокуратора» — по-тутешньому) Йоакімом Грубенцем та багатьма іншими знаковими постатями русинсько-української громади.

Осібно варто ще раз згадати фундаментальну книжку Олександра Гавроша «Блукаючий народ», презентація якої відбувалася в містах і селах Сербії в переповнених залах. Гавроша зустрічали, як героя, оскільки він написав і видав направду цінну 310-сторінкову працю про історію руснаків-українців Іще раз рекомендую всім небайдужим до української історії перечитати це безцінне видання, яке гідно продовжило дослідницьку працю наших славетних учених-академіків Володимира Гнатюка, Олекси Мишанича, Миколи Мушинки й інших науковців і письменників.

Сім років лежить перекладена сербською мовою «Історія України» за редакцією Янко Рамача. Щоб видати її, потрібно дві (!!!) тисячі євро — велика Україна не може знайти цих «великих» коштів. Тим часом Ахметов-Суркіси-Коломойський-Пінчук не шкодують грошей на футболістів, російськомовну попсу та сумнівні арт-інсталяції, а брати Ющенки ще й нині будують лікарню без майбутнього…

Українська душа русина…

Глобальні виклики третього тисячоліття принесли свої загрози й для русинів-українців Воєводини. Тут почалася нова масова еміграція руснаків — цього разу до Канади, де можна знайти високооплачувану роботу та кращі умови для життя. До речі, кереструрці через брак коштів узагалі не їздять до моря в недалеку Хорватію чи Чорногорію. Останній перепис населення виявив тривожну тенденцію: щодесять років чисельність русинів-українців скорочується на 10%. Що буде з ними через 100 років? Донині вони мужньо й стійко витримували асиміляційні смерчі, мезоурагани й донині зберегли національну ідентичність.

Майже триста років самотності, певного ментального «консервування», непохитне згуртування винятково навколо Греко-католицької церкви, вірність родинним традиціям дозволили руснакам-українцям Сербії вижити, вистояти, зберегти рідну мову й не розчинитися в асиміляційному котлі, зберегти національну ідентичність. Так, тут є ті, хто спритно освоює щедрі московські, мадярські й сербські «гранти» та галасує про те, що сербські руснаки не мають нічого спільного з Україною, однак, на щастя, їх мало і серед них майже немає інтелектуалів та інтелігенції.


Владика Юрій (Джуджара) в Новому Саді — глава греко-католиків Сербії

…Пізно ввечері, втомлені зустрічами й розмовами, поверталися ми з Нового Саду, був уже шостий день нашого творчого відрядження. Їхали мовчки, аж раптом у вечоровій тиші залунала мелодійна українська пісня «Ніч яка місячна, зоряна, ясная…» — це Саманта Рац увімкнула плеєр і почала підспівувати направду янгольським голосом. Над Панонією ширяла українська пісня, за нею руснацька — хіба може бути щось цінніше для усіх нас, нащадків великого руського народу, хрещеного в Дніпрових водах, розкиданого світами, але дужого своєю родовою пам’яттю! Нашого цвіту по всьому світу, однак дійсно українському роду нема переводу — цей головний і найрадісніший висновок записав я у свій діяріуш після тижневого відрядження Сербією.

Львів — Руський Керестур — Белград — Львів 

Про автора

Олександр Масляник, заслужений журналіст України, письменник, видавець, лауреат обласної премії ім. В. Чорновола. Автор книжок «Люди з Вавилону», «Каміння на всіх» та інших.