На голці імпорту

     763  

Звична картина, яку вже впродовж багатьох років спостерігаємо в різноманітних закладах торгівлі: більшість краму — одяг, взуття, побутова техніка — має напис made in China

Якщо ж це не Китай, то, найімовірніше, Бангладеш, Індонезія, В’єтнам чи інша азійська країна. З іншого боку, Львівщина перетворилася на джерело дешевої робочої сили для багатших держав, адже в нас розвинуто виробництво за рахунок давальницької сировини. Виникає певний парадокс: з одного боку, ми імпортуємо одяг з азійських країн, з іншого — самі є постачальником швейної продукції для Європи. 

Цікаво інше: довідка, яку «Газеті» надали у Львівській ОДА, свідчить про те, що наша область є надзвичайно імпортозалежною, — обсяг ввезеної з-за кордону продукції приблизно втричі перевищує експорт. Другий парадокс, який можна побачити в тій-таки довідці: найбільший обсяг імпорту з Білорусі, щоправда, як стверджують в обласній адміністрації, значною мірою за рахунок паливно-мастильних матеріалів. Натомість Китай за кількістю імпортованої продукції посідає на Львівщині скромне п’яте місце — частка товарів із Піднебесної в імпорті коливається в межах 3-3,5%. На практиці це має означати, що на полицях наших магазинів китайські товари не мали б домінувати. Щодо інших азійських країн, то в структурі імпорту такі держави, як Індонезія, Бангладеш й інші, навіть не потрапили в першу десятку, тобто, за статистикою, їхня продукція становить мізерну частку. Така розбіжність із практикою свідчить про одне: значну частину товарів, які продають на Львівщині, завезено контрабандою. 

Ярослав Рущишин, власник підприємства з виробництва жіночого одягу

Якщо вам скажуть, що в Європі хтось шиє одяг…

У легкої промисловості є єдиний конкурент — контрабанда. Готові вироби офіційно не завозять, можна взяти статистику з митниці, а потім подивитися в торговельних мережах, де в такому разі мали б бути лише українські товари. Натомість маємо вироби, які пошили в краї­нах із дешевою робочою силою, до яких Китай уже не належить. Їх не продали в сезон за нормальною ціною, на вагу продають нашим підприємцям, які везуть їх в Україну як куплені для себе та розвішують у магазинах як нові колекції. Ідеться не про секонд-хенд. Львівські магазини на 90% запов­нено таким товаром — ми колись проводили дослідження. Всі ці товари походять із держав, в яких дешевше їх виробляти, до них належить й Україна. У нас шиють недорого та якісно, ми географічно близькі до ЄС, тому можемо терміново шити партії одягу для Європи. 

Контрабанду, якої багато в наших магазинах, офіційна статистика не відображає, тому їй не можна повністю довіряти. Якщо говорити про легку промисловість, то в торговельних точках товарів із «дешевих країн» 80-90%, але це нормально — так у всьому світі. Якщо вам скажуть, що в Європі хтось шиє одяг, не вірте. Там залишилися тільки експериментальні лабораторії, тож вбрання шиють лише в тих містах, куди переїхали китайці або в’єтнамці. Є Індія, Бангладеш, Шрі-Ланка, В’єтнам. Інше запитання — де залишається додана вартість. І тут має бути розумна політика уряду. Ми повинні переходити від гасла made in Ukraine до design in Ukraine, а виготовляти в країнах, де дешевше, але для цього потрібен певний час.

Нині скорочують частку давальницької сировини в експорті, однак це відбувається внаслідок економічної кризи. Загалом є тенденція, що одяг перестав бути способом задоволення суто фізіологічних потреб людини, наприк­лад боротьби з холодом, це — настроєвий продукт. Наприклад, середньостатистична європейка купує один предмет одягу в тиждень. У кризу вона може собі це дозволити раз на два тижні. А для нас це падіння виробництва. Поки українська політика сприятиме дешевизні робочої сили, у нас залишатиметься давальницька сировина. Вона скорочуватиметься тільки з об’єктивних причин підвищення зарплат.

Не думаю, що Україна повинна бути в майбутньому країною легкої промисловості — ми не маємо до цього передумов: немає виробництва тканин, фурнітури. Натомість Польща мала такі передумови, бо спеціалізувалася в РЕВ у цьому напрямі. Хай як боляче мені це говорити, я продаю дешеву робочу силу за кордон, хоча хочу збувати наші колекції. Але цього стидатися не треба, наприклад, Японія після війни починала з виробництва дешевого одягу — і де вона тепер? Річ у тім, що тут неможливо автоматизувати всі процеси, тому є найбільший попит на робочу силу — питання зайнятості населення в розвитку легкої промисловості дуже легко вирішити, однак це не розв’язує питання доданої вартості. Тому починати треба з легкої промисловості, однак думати про конкуренцію України на ринку праці. 

 

Ярослав Пелиховський, заступник директора департаменту економічного розвитку, інвестицій, торгівлі та промисловості — начальник управління торгівлі, послуг та розвитку споживчих ринків ЛОДА

Зазвичай думають, що найбільше імпортують до нас із Китаю…

Якщо порівнювати цьогорічний експорт із 2009 роком, відбулося зростання продажу текстилю, що спричинено збільшенням його виробництва. Водночас зменшується частка давальницької сировини. Остання мала б бути на перехідному періоді налагодження виробництва, без неї ми не можемо обійтися, адже мусимо завозити тканину, фурнітуру — цього в нас не виробляють, натомість маємо дешеву робочу силу. Однак варто пам’ятати, що в багатьох випадках, щоб експортувати, нам треба спочатку завезти та переробити сировину. Також спершу потрібно завезти сучасне обладнання, щоб ми могли переробляти цю сировину на готовий продукт. Наприклад, відбулося суттєве зростання експорту меблів (якщо порівняти з 2009 роком, ледь не втричі, такого в нас іще не було), але для цього наші підприємці завезли сучасне обладнання, збільшили обсяг виробництва. 

Потроху наша промисловість виборсується з кризи, про що свідчать зростання експорту олії в упакуваннях, порівняно з 2009 роком, утричі, харчових продуктів — у 2,3 разу, деревини та виробів з неї — на 35%. Це найкращі показники за всі роки незалежності. Експортування олії зросло за рахунок ПП «Оліяр», яке нині є одним із найбільш експортоспроможних підприємств області. При цьому найбільше продукції, яку вироблено в Україні, експортують у Польщу: устаткування, яке виробляє «Леоні», деревину й вироби з неї, меблі, харчові продукти, недорогоцінні матеріали, трохи шкіряної та хімічної продукції.

Зазвичай у нас думають, що найбільший імпорт надходить з Китаю, однак на практиці це не так. Два роки поспіль нашим найбільшим партнером є Білорусь, здебільшого за рахунок імпорту нафтопродуктів. Це можна пояснити тим, що в Україні працює тільки одне підприємство цієї галузі. Звісно, є співпраця з Китаєм, однак насправді імпорт із цієї країни не такий значний. Також ми багато імпортуємо з Польщі: папір і картон, мінеральні продукти, здебільшого енергетичні матеріали — нафту та продукти її перегонки, м’ясну продукцію, вироби з гіпсу, цементу, каменю, текстильні матеріали, овочеву продукцію, цитрусові — невеликі партії. Імпорт у нас переважає експорт — завжди, ще за часів СРСР, сальдо торгівлі було негативне, передусім це пов’язано з прикордонним становищем Львівщини. Маємо 2 млрд. доларів розриву. 
 
 

Ростислав Слав’юк, економіст

Львів ніколи не вироблятиме комп’ютери чи космічну техніку

Тут можна відстежити певні закономірності: у нас виникає поділ праці, в якому нічого загрозливого немає. Якщо говорити про те, що імпорт з одних країн менший, з інших — більший, то це не є загрозою, бо фраза «імпортозаміщення» — це радянський стереотип, бо Львів ніколи не вироблятиме комп’ютери чи космічну техніку. Якщо в нашому місті виробляють одяг, який користується попитом за кордоном, і завозять частину продукції з Білорусі чи Росії — це нормально. Тут є інший момент: у нас виникає природний рух фінансових ресурсів, тому можу сказати, що товарні ринки — це один бік, а розвиток технологій — інший. І якщо Львів стає номером один для ІТ-сфери, нині західні компанії готові вкладати кошти в розвиток технопарків, зосередити тут зусилля програмістів — це набагато важливіше. Бо якщо ми завозитимемо з Білорусі частину трикотажу й молочних виробів, це не буде проблемою. Тут немає загрози з боку інших держав, а є нормальний процес диверсифікації цих товарів.

Якщо там вимальовується Індія в частині отримання нашої продукції, то мене вразило те, що тепер індуси пропонують проекти будівництва комплексу біля аеропорту, де працюватимуть програмісти, щось на зразок Силіконової долини. Вони бачать, що програмісти тут мають потенціал. Потім іще більше можливостей використовуватимуть для продажу продукції з України. Прикордонні міста страждають від проблеми переважання імпорту над експортом, так є у всіх країнах, гірше, якщо це відбувається в масштабах держави. Львівщина не має таких великих експортних можливостей, це не та область. Натомість за рахунок ввезення живе торгівля. Якщо в Польщі вартість продукції є на 20-30% нижчою, нічого не вдієш, бо це — природний процес, який ми не спинимо. Часто ці потоки є нелегальними й настільки великими, що їх ніхто не зупинить. Альтернативою є прихід інвестора, але для цього він має вкладати в ті галузі, які є перспективними. Якщо в нас інвестуватимуть в ІТ-сферу, то потім прийдуть з інвестиціями в інші галузі. Нині імпорт переважає втричі, місцевій владі не до снаги це виправити, це — загальнодержавна проблема. 

В офіційній статистиці обсяги продукції, яку продають, є трохи більшою — в 1,9 разу. Це означає, що велику кількість продукції в Україну завозять неофіційно. На жаль, значну частину того, що продають, не відображено в статистиці. Буває й таке, що ви купуєте річ, яку, за етикеткою, вироблено в Росії, а фірма, яка продукує цей товар і розміщена в РФ, є китайською. Китайці також використовують інші країни, їм невигідно везти, наприклад, пральну машинку з Китаю, краще розмістити виробництво в іншій державі. Наприклад, у центрі Львова є магазин жіночого одягу, де весь товар китайський, а краї­на походження — Росія. Тепер статистика імпорту стає умовною. До речі, деякі товар