Львів міг би зникнути

     320  

П’ятдесят років тому на місці нашого чудового міста могла б з’явитися двокілометрова вирва, наповнена невидимою радіацією

Це не плід фантазії божевільного полковника, не фентезі в стилі апокаліпсиса з культової стрічки «Термінатор». Це могло б стати реальністю, фактом історії. Та, дякувати Богові, цього не сталося.

14 жовтня 1962 року вибухнула Карибська криза. Навряд сучасні молодики або навіть ті, кому під сорок, пам’ятають, що СРСР і США, засліплені класовою ненавистю, вирішили тоді розпочати ядерну війну і знищити одне одного.

Приводом конфлікту й реальної ядерної війни стала Куба, Фідель Кастро, Че Гевара, експорт соціалізму на американський континент, американські стратегічні ракети в Туреччині, ФРН, Італії, «холодна війна», атомні перегони, мілітаризм, авантюристи при владі та в керівництві армій двох супердержав.

Лідер радянських комуністів Нікіта Хрущов вирішив захистити соціалізм на Кубі, застосувавши ядерну зброю, стратегічні ракети. Ціна атомної війни, яка, звісно, стала б світовою катастрофою, була б невимірною. Виживання людства стало б проблематичним, цю проблему вивчали б прибульці, а не мешканці Землі.

Як згадував генерал армії Анатолій Грібков, під керівництвом якого здійснювали передислокацію ракет, усього на Кубі встановили 42 стратегічні ракети передньої дальності, які обслуговував 40-тисячний контингент радянських військ. Це було наступальне озброєння, ракети мали ядерні боєголовки, здатні знищити 80% мешканців США.

Є і таке свідчення. До моменту, коли спалахнула криза, радянські частини на Кубі отримали ядерні боєголовки для тактичних і стратегічних ракет, а також ядерні авіабомби для бомбардувальників середнього радіуса Іл-28 загальною кількістю 162 одиниці. Командувач радянських частин на Кубі Ісса Плієв мав повноваження застосувати їх у разі повномасштабного вторгнення американців на Острів Свободи.

Генерали та політики США також виявилися «неандертальцями». Колін Павелл, американський військовий зверхник, згадував про схвалений план ураження стратегічних цілей ядерними ракетами на теренах СРСР. У своїх мемуарах він пише, що «згідно з поточним планом, майже 40 боєголовок було призначено тільки для столиці України — міста Києва».

Карибська криза минула, коли Нікіта Хрущов домігся від керівництва США гарантій ненападу на Кубу. Цих гарантій, незважаючи на застереження Фіделя Кастро, дотримуються досі. Через кілька місяців було демонтовано американські ракети в Туреччині.

Мирне завершення кризи сподобалося не всім. Політбюро ЦК КПРС після відставки Н. Хрущова засудило його за поступки США. Комуністичне керівництво Куби розцінило компроміс як зраду з боку СРСР. Американський генерал Лемей назвав відмову від атаки Куби «найгіршою поразкою в нашій історії».

Це нині ми знаємо, що таке «нове політичне мислення» і цитуємо слова Ґорбачьова, що «після глобальної ядерної війни не залишиться ні пенька, на якому країни-переможці й переможені підпишуть мирну угоду». Знаємо, що ядерна війна не є продовженням політики, бо атомною зброєю не можна вирішити жодних проблем.

На теренах України у середині 80-х років минулого століття було дислоковано 179 стратегічних ракет, а скільки ядерних фугасів, атомних зарядів до артилерійських систем і тактичних ракет, мабуть, не знає ніхто.

Якби політики 50 років тому не домовилися, то України й українців не було б.