Про суспільний договір

     390  

Мирослав Маринович, безсумнівний авторитет і людина щирої душі, заявив недавно, що доконечним рецептом для подолання національної катастрофи має стати суспільний договір. Поміж Сходом і Заходом, поміж конфесіями та представниками різних етносів, які населяють Україну.

Певна
річ, тут складно заперечити. Однак постає питання, яке чомусь оминають й ініціатори
«Першого грудня», і численні аналітики з когорти незаангажованих, і політики,
переконані у власній правоті. Питання просте і страшне своєю простотою: а чи
воліють цього суспільного договору самі українці?

Гадаю,
якби відповідь була позитивною, то ні Мирославові Мариновичу, ні Євгенові
Свертюку та тисячам інших небайдужих не доводилося б нині, на 22-му році
незалежності, формулювати такі завдання перед нацією. Отже, зі сумом мусимо
констатувати, що в Україні лише поодинокі воліють консенсусу спільноти, для
більшості ж він не становить інтересу або направду є небажаним.

Чому?
Та тому, що наші громадяни (якщо, звісно, це слово придатне для окреслення
осіб, які геть не цікавляться нічим, окрім власного побуту) звикли спостерігати
звіддаля, як чубляться інші: сусіди; люди, які хрестяться неоднаково; політики;
підприємці-конкуренти… Споглядати і тішитися підленькою думкою: мовляв, що з
того вийде, кого посадять, а хто візьме гору? У висліді наші численні
«спостерігачі» не тільки не беруть участі в процесі, не лише ігнорують шанс
миротворців, а й частенько мимоволі перетворюються на жертв цих локальних
конфліктів.

Під час параду «мовних суверенітетів», який розпочався,
очікувано, зі Сходу, з російськомовних регіонів, слід було передбачити
берегівський прецедент. Й ось тепер дискусію про польську регіональну роздмухують
і на Мостищині. Закон є законом, і яким би він не був, завжди знайдуться охочі
скористатися його новелами. Але ж, панове, що в Береговому, що на Мостищині! Якщо
ви вважаєте Україну своєю Батьківщиною й усвідомлюєте, що нинішній режим
налаштований вороже до цієї землі й цього народу, то чому користаєте таким не
вельми шляхетним шансом? Чому підігруєте столичним інтриганам? Принаймні я не
чув жодної толерантної заяви про те, що угорці, прагнучи залишатися самобутньою
і самодостатньою меншиною, відкидають надану в нечесний спосіб можливість і
підтримують єдину державну мову. Залишаючи для своєї статус-кво. А така заява,
повірте, була б чудовим прикладом ненасильницького спротиву, суспільного
договору, й українство оцінило б її як жест жертовний і гідний удячності.