Скнилів: 10 років опісля

     403  

Розмова зі Стефаном Козаком, головою ГО «Скнилівська трагедія»

Відтоді, як на львівському летовищі сталася найбільша техногенна катастрофа в історії міста, минуло 10 років. 27 липня 2002 року військовий винищувач СУ-27 під час виконання фігури найвищого пілотажу втратив управління та, зачепивши дерева поблизу аеропорту, впав на злітну смугу. Внаслідок цього загинуло 77 осіб, іще кілька сотень зазнали травм різного ступеня важкості, чимало людей втратили тоді здоров’я та стали інвалідами. Потерпілі та їхні родичі зуміли згуртуватися, розслідування відбувалося під постійним тиском громадськості, тож принаймні безпосередні виконавці та частина організаторів таки опинилися за ґратами. Однак покаранням винуватих загиблих не повернеш, адже проблема в тому, щоб і безпосередні винуватці, і влада, і суспільство таки зробили належні висновки: такі катастрофи не повинні повторюватися. Нагадуванням про це стали не лише могили загиблих унаслідок аварії, а й ті знаки пам’яті, які постали на місці катастрофи, — каплиця та Сегмент пам’яті. Саме там щороку 27 липня збираються родичі потерпілих і жертв трагедії, аби вшанувати пам’ять загиблих.

Десять років, які минули відтоді, були непростими. Голова ГО «Скнилівська трагедія» Стефан Козак каже: на жаль, не все з того, що він задумував, удалося втілити, а дещо вийшло зовсім іншим, аніж уявляли тоді. Власне, про це — у розмові з паном Козаком.

— Хочу розпочати з трохи філософського запитання: а що змінилося за ці 10 років?

— Ми стали старші, втратили здоров’я, друзів, на жаль, із життя пішли ще 10 людей із наших родин. Я дуже часто ловлю себе на думці, що той сум і біль, які залишилися в мені, не зникнуть, вони виливаються у хвороби. Мені не вистачає опори, я не маю віри в завтрашній день, оскільки втратив сина, який був моєю надіє­ю. Ця зневіра тягне за собою багато негативу.

— Чи змінилося ставлення суспільства до техногенних катастроф?

— Наше суспільство співчуває тільки в день трагедії, потім воно стає бридким, надокучливим, влазить у твої справи, твою трагедію. Спочатку всі дуже цікавилися, кого я поховав. Такі скарги на нездорову цікавість сторонніх осіб лунали і від інших потерпілих. Тоді мене переконували, що ми нічого не доможемося, не варто їх рухати, адже це генерали. Також казали, що до наших вимог не дослухаються, адже воякам УПА досі не виплатили компенсацій. Однак я впевнений, що обов’язок кожного потерпілого — домагатися дотримання своїх прав, це передбачає Кримінально-процесуальний кодекс. І вважаю, що ми таки чогось досягли, принаймні це була перша в Україні резонансна справа, яка отримала логічне завершення.

— Якщо говорити конкретніше, назвіть основні пункти вимог, виконання яких удалося домогтися.

— За основу своєї діяльності ми взяли два напрями — юридично-правовий захист потерпілих та увічнення пам’яті загиблих. Якщо говорити про другий, то єдине, чого нам не вдалося, — домогтися присвоєння відповідної назви одному зі скверів міста та вулиці. Все решта є: каплиця, пам’ятник на місці падіння літака. Крім того, домоглися виплати компенсацій від держави, також була допомога від благодійників, був судовий вирок, який ми оскаржили у Верховному Суді. Оскільки в Україні вже пройшли всі судові інстанції, то потерпілі та їхні родичі подали позови на державу Україна до Європейського суду. До кінця року сподіваємося на його рішення — за свої права потрібно боротися.

— Дев’ять років тому було освячено першу в Україні екуменічну капличку Всіх святих українського народу. Як вона функціонує протягом цього часу, чи вдалося створити екуменічну громаду?

— Збудувати капличку було простіше, ніж зареєструвати її та громаду. Ця паперова тяганина тривала три роки, протягом яких нам довелося буквально переписувати статут громади, поки чиновники його затвердили. Щодо Богослужінь, то ми отримали благословення чотирьох владик, які також призначили священиків, які за узгодженим графіком почергово проводять Служби Божі. Вони там відбуваються щонеділі. Крім того, кожної останньої суботи місяця відправляють панахиду за загиблими. Річ у тім, що катастрофа трапилася в останню суботу липня, тож маємо 12 панахид упродовж року. Ну і, звичайно, щорічна панахида відбувається 27 липня, в день трагедії.

Але, на жаль, створити згуртованої громади так і не вдалося: нині кожен тягне на свій лад, через нездорову атмосферу мені навіть некомфортно там молитися, тож з 2006 року я туди не ходжу.

— Ви скаржилися також, що через реконструкцію аеропорту виникли проблеми із Сегментом пам’яті. У чому вони полягають і що пропонує вам влада?

— Відповідно до генерального плану реконструкції летовища, на тому місці має бути стоянка літаків. Про те, що там є Сегмент пам’яті, знали всі, тож проблема не є надуманою. Однак вирішувати її цивілізованим методом влада чомусь не захотіла. Мене почали викликати на містобудівні наради до директора департаменту містобудування міської ради Андрія Павліва, де мене ображали, принижували. Чиновники так повернули справу, що начебто я є ініціатором перенесення Сегмента пам’яті. Врешті, запропонував їм звернутися до мене з офіційним листом, адже це їхня ініціатива. Однак офіційного звернення досі не було. Не­офіційно я знаю, що вони хочуть перенести Сегмент пам’яті на площу поряд із капличкою. Бачать його там, а я — ні, адже тоді він остаточно перетвориться на своєрідний цвинтар, бо там з’являться хрести, написи, фотографії. Власне таких рис він набуває вже, адже частина родичів уже почала розміщувати на цих монументах прізвища загиблих і їхні фотографії. Завжди був проти цього: тепер ті, хто має змогу приходити, відчищають «свій» камінь, натомість сусідні занедбані. Не тому, що тим людям не дорога пам’ять, просто вони не можуть приїхати, скажімо, з Харкова. На жаль, це одне з моїх розчарувань: десять років тому я думав, що нам удасться згуртуватися, натомість тепер бачу, що трагедія не об’єднує, а роз’єднує.

— Що перешкоджає львівській владі назвати вулицю на честь загиб­лих у Скнилівській трагедії? Тим самим ушанувати їхню пам’ять…

— Ми пропонували максимально нейтральну назву — вулиця Пам’яті, щоб це не викликало неприємних асоціацій в її мешканців. Так можна було б перейменувати Авіаційну, розташовану найближче до місця трагедії, або ж назвати будь-яку іншу вуличку чи провулок у новобудовах. Адже Скнилівська трагедія є однією з кривавих сторінок в історії міста та плямою на діяльності тодішнього міського голови Любомира Буняка. Свої пропозиції ми подавали і міському голові, і депутатам, однак рішення вони так і не ухвалили. Наводили різноманітні аргументи, зокрема, що назву не сприймуть мешканці вулиці. Це дивно, адже, наприклад, на Авіаційній немає жодного житлового будинку, там є лише державні установи.

— Десять років тому багато сумнівів було щодо того, чи буде покарано і безпосередніх винуватців трагедії, й організаторів авіашоу. Чи відомо вам, як склалася доля військових?

— Передусім хочу сказати, що я глибоко співчуваю військовим, адже знаю, що багато з них переживають нелюдські страждання. Однак так само хочу, щоб у нашій країні був порядок.
Частина військових, наскільки мені відомо, вже вийшла на волю, однак жоден із них не повернувся в армію. Щоправда, генерал Стрельніков, наскільки знаю, займався торгівлею зброє­ю в одній із компаній. Генерал Третяков, якого було призначено керівником авіашоу, відбув менш ніж половину терміну і вийшов на волю за амністією. Половину терміну відсидів і керівник польотів Яцюк — також потрапив під амністію. Другий пілот Єгоров не відбув і половини терміну — його помилував Ющенко. Щодо першого пілота Топонаря мені відомо, що свого часу в армії збирали кошти, аби він узяв усю вину на себе. До його честі, він цього не зробив, однак отримав повний термін — 14 років. Йому залишилося ще чотири роки. Знаю, що має нині серйозні негаразди зі здоров’ям. І хоча більшість військових, причетних до цього авіашоу, зараз на волі, знаю, що щастя їм це не принесло — у них чималі проблеми.

А щодо держави, то хоч такою дорогою ціною, але показові авіаційні шоу відразу заборонили. Протягом 10 років в Україні відбулося тільки одне авіашоу в Гостомелі, однак його глядачами були потенційні покупці військової техніки, а не пересічні громадяни. Щодо військових статутів, то вони настільки досконалі, до того ж написані кров’ю, що поліпшувати в них уже нічого. Їх треба просто дотримуватися.

Розмовляв Олександр Сирцов

До теми:

Потерпілі у Скнилові проти України

Річницю Скнилівської трагедії родичі загиблих зустріли позовами проти держави Україна в Європейському суді: 130 осіб нещодавно подали такі позови. Про це повідомив «Газеті» голова ГО «Скнилівська трагедія» Стефан Козак, який розповів про основні пункти позовів. «По-перше, держава позбавила наших найрідніших конституційного права на життя. По-друге, всі, хто був там, зазнали нелюдських страждань: починаючи від фізичних і психологічних травм, аж до мученицьких смертей. По-третє, суд був упередженим. Адже злочин скоїли військові, суд був військовим, розслідування проводила військова прокуратура, й охороняють їх так само військові. Всі вони на забезпеченні військового міністерства. І ще важливий момент — держава дискримінувала нас, порівняно з громадянами інших країн: коли 2000 року українська ракета збила літак над Чорним морем, потерпілим виплатили по 200000 доларів, нам — тільки по 20000 доларів. Позов до Європейського суду — це єдиний спосіб переконати Україну, що вона неналежно ставиться до своїх громадян», — каже він.

С. Козак розповів, що європейські судді вже звернулися до адвокатів потерпілих по додаткову інформацію. Після розгляду їхніх аргументів суд звернеться до державних органів України, щоб ті надали своє обґрунтування, а відтак — знову до захисників потерпілих. У такому епістолярному жанрі триватиме розгляд цієї справи. Також уже відомо, що