Давні церкви та новітні ікони

     274  

Другою за впливовістю і значимістю для України та Польщі ініціативою після Євро-2012 назвав проект «Феномен дерев’яної церкви» на його представленні у форматі виставки в Націо­нальному музеї у Львові заступник директора Національного інституту спадщини у Варшаві Маріуш Чуба

Ідеться про фотоекспозицію з описом і переліком дерев’яних церков, які претендують на особливий статус у списку спадщини ЮНЕСКО. Властиво, в основу виставки лягла спільна транскордонна номінація «Дерев’яні церкви Карпатського регіону України і Польщі», що її в січні 2010 року вже включили до попереднього списку ЮНЕСКО, хоча до остаточного рішення ще далеко. Тож говоримо сьогодні про унікальні дерев’яні храми України (розташовані в Потеличах, Жовкві, Дрогобичі, Рогатині, Маткові, Ужоку, Нижньому Вербіжі, Ясині) та Польщі (зокрема з теренів Малопольського та Підкарпатського воєводств), які не лише є зразками найдосконаліших досягнень у сакральній архітектурі обох держав, а й перебувають у належному стані. Бо, скажімо, з близько 2000 об’єктів дерев’яної сакральної архітектури нашої країни, на жаль, таким можуть похвалитися одиниці. 

Тому, акцентували на відкритті виставки Владика Венедикт і Владика Макарій, номінація й експозиція «Феномен дерев’яної церкви» не лише привернуть увагу до скарбів, які маємо, а й увиразнять у свідомості загалу бережливе та захоплене ставлення до них. 

Варте уваги й те, що вперше офіційно заявила про себе саме в рамках цього проекту Українська спілка іконописців, представивши для ширшого огляду дещо зі свого доробку. Як розповів під час відкриття експозиції голова цієї спілки Роман Василик, ідея об’єднатися витала серед іконописців уже не один рік. Тим паче, що 15 років існує у Львівській національній академії мистецтв кафедра сакрального мистецтва, яка готує іконописців на регулярній основі. З іншого боку, організація об’єднала і тих, хто не має академічної освіти, але має талант і широку практику в площині сакральної образотворчості. Цікаво, що йдеться про популяризацію не лише традиційного іконопису, а й сучасного (але без утрати канонічності), базованого на народній іконі, але переосмисленого з позицій сучасності й авторського світосприймання.