Каміння в жовчному: видаляти чи ні?

     45686  

Розмова з Василем Прикупенком, членом Європейської асоціації ендохірургів

Україні невпинно зростає кількість недужих із діаг­нозом «жовчнокам’яна хвороба». Камені в жовчному міхурі та жовчних протоках дедалі частіше виявляють у молодих людей (не кажучи вже про літніх), і навіть дітей. За офіційною статистикою, близько 8% українців страждають цією недугою, а серед літніх людей цей відсоток значно вищий. Щороку в нас роблять 

29-30 тисяч операцій із видалення жовчного міхура, на Львівщині — приблизно дві тисячі.

Чому це захворювання так прогресує? І що робити, щоб уникнути жовчнокам’яної недуги? Ці й інші запитання «Газета» адресувала членові Європейської асоціації ендохірургів, завідувачу Міждорожного центру ендохірургії клінічної лікарні Львівської залізниці Василеві Прикупенку.

— Василю Івановичу, нині жовчнокам’яна хвороба вражає дедалі більше людей, причому молодих, яким усього 16-25 років. Що її провокує?

— Кількість хворих, у котрих діагностують цю недугу, зростає не лише в Україні, а й у Європі та світі загалом. Серед оперативних утручань операції з видалення каменів із жовчного міхура і жовчних проток посідають перше місце. Щороку у світі здійснюють понад 2,5 млн. оперативних утручань із видалення жовчного міхура, при цьому значно зростає кількість лапароскопічних операцій. 

Чому почастішали випадки цього захворювання? Ми почали багато їсти, споживаємо не те, що треба, багато святкуємо, надміру полюбляємо жирні, гострі, солені страви, безладно харчуємося (менш ніж чотири рази на добу з великими інтервалами між прийомами їжі), вживаємо страви, бідні на рослинні жири, а ще зловживаємо спиртним. Більшість каменів утворюється з холестерину внаслідок порушення його обміну, а також застою жовчі. А до застою жовчі призводить і малорухливий спосіб життя, адже люди нині дуже мало рухаються, фізично не працюють, не займаються фізичними вправами. А це аж ніяк не додає здоров’я. Сприяє виникненню жовчно кам’яної хвороби і спадкова схильність, інфекції жовчних шляхів, ураження печінки, передусім унаслідок перенесеного вірусного гепатиту тощо.

— У жінок значно частіше діагностують цю недугу, ніж у чоловіків. Із чим це пов’язано?

— Жінки частіше страждають на надмірну вагу, адже, готуючи всілякі смаколики, які з погляду здорового харчування не завжди є корисними, більше їх пробують. Вони частіше мають сидячу, малорухливу роботу. Накладає відбиток і вагітність. На пізніх термінах вагітності матка піднімається, порушується робота жовчного міхура і це може бути поштовхом до утворення каменів. Частота виявлення каменів у чоловіків порівняно з жінками становить 1:9.

— Але нині каміння виявляють і в дівчат, яким лише 16-25 років, до  того ж, які ще не народжували…

— Так, нині значно частіше оперуємо молодих осіб, аніж це було ще десять років тому. Чому? А ви проаналізуйте, як і чим харчується нинішня молодь, як багато вона ходить, рухається, фізично розвивається тощо. І відповідь знайдете самі. 

— Якщо вже у жовч­ному міхурі утворилися камені, то що робити?

— Однозначно оперувати. Такої думки дотримуються ендохірурги країн Європи, США. Там пацієнти прислуховуються до думки лікаря, натомість у нас, на жаль, хворі ходять із каміннями по 10, 15, 25 років, а потім потрапляють до лікарні з різними ускладненнями, нерідко такими, що загрожують життю. Тоді й оперувати значно складніше, й процес одужання  триває довше. Адже коли в жовч­ному з’являються камені, то страждає не лише цей орган, а й усі, які розміщені в цій зоні: шлунок, дванадцятипала кишка, підшлункова залоза, магістральні протоки, печінка — вони анатомічно між собою пов’язані. Особ­ливо небезпечно ходити з камінням людям, які через специфіку роботи чи способу життя часто виїжджають у відрядження, на гастролі, конференції тощо. Бо ніхто ніколи достеменно не знає, коли станеться напад жовч­ної коліки, коли камінь потрапить у магістральну протоку чи виникне якесь інше ускладнення. Й одна річ, якщо це сталося вдома, коли до медичного закладу, де нададуть кваліфіковану допомогу, близько, і зовсім інша, коли це трапиться в літаку, на відпочинку в горах чи у відрядженні за кордоном. У закордонних клініках, звісно, нададуть допомогу, але це виллється пацієнтові у кругленьку суму. 

Камені в жовчному міхурі необхідно видаляти навіть тоді, коли вони абсолютно не турбують пацієнтів, коли їх виявили випадково під час обстеження,  бо можуть призвести до низки серйозних ускладнень: гострого холециститу, гангрени жовчного міхура, перфорації жовчного міхура, що супроводжується жовчним перитонітом, потрапляння каменів у жовчні протоки, механічної жовтяниці, раку жовчного міхура тощо. Частота виникнення раку жовчного міхура нині також значно зросла. У нашому центрі ендоскопії виявляємо три-чотири такі випадки на рік.

— Але нині є чимало медпрепаратів, які розчиняють камені. То, може, спершу вдатися до них?  Наскільки ефективний такий метод лікування?

— Препарати для розчинення жовчних каменів, здебільшого холестеринових, що мають невеликі розміри — до 5 мм, справді є. Це хенофальк, урсофальк тощо. У 1970-х роках у Європі їх доволі широко використовували, проте ефективність такого лікування бажаного результату не давала. Через один-два роки пацієнти, в яких удалося розчинити камені, знову потрапляли до лікарень із цією проблемою. Якщо в жовчному з’явилася здатність до каменеутворення, то від цього вже нікуди не дінешся, вони виникатимуть знову. За даними фахівців США, медикаментозним методом удається розчинити камені не більш ніж у 15% хворих, причому зазвичай тільки в молодих людей.

— Якщо ситуація складається так, що операції не минути, то на яку краще погодитися — полосну чи лапароскопічну?

— Нині в усьому світі набула популярності лапароскопічна холецистоктомія, тобто видалення жовчного міхура за допомогою лапароскопічної апаратури, яка має низку переваг перед полосними. Передусім вона малотравматична: на черевній порожнині роблять чотири невеликі проколи, які швидко загоюються, вони неболючі після операції, відтак хворий уже через 4-5 годин може вставати, самостійно ходити. Таких пацієнтів на третій-четвертий день виписують додому. Лапароскопічні операції тривають у середньому 35 хвилин, при полосних більше часу слід затратити на добирання до жовчного міхура, ніж на його видалення. Але найбільша перевага лапароскопічних утручань у тому, що вони спричиняють значно менше післяопераційних ускладнень. Утім бувають ситуації, коли внаслідок анатомічних особливостей пацієнта чи якихось інших ускладнень слід удаватися лише до полосної хірургії. При однакових діагнозах ніколи не буває двох однакових операцій, у кожному конкретному випадку рішення прий­має лікар, зваживши все й обравши той метод, який буде кращий для пацієнта. З моменту існування нашого Центру ендоскопії (1996-2011 рр.) провели 4380 лапароскопічних операцій. Траплялися випадки, коли доводилося вдаватися до полосних, але їх було не більш ніж 7-8.

— Видалити каміння і зберегти при цьому жовч­ний міхур не вдається, каміння видаляють разом з органом. Як після цього працює організм? Чи впорається з додатковим навантаженням печінка, адже їй доводеться працювати за двох?

— Якщо жовчний забитий камінням, то, звісно, він уже не виконує покладеної на нього функції, тому печінці доводиться працювати в ускладнених умовах. Після видалення жовчного печінка якийсь час перебудовуватиме свою роботу, але невдовзі ви тільки подивитеся на їжу, а вона вже спрацьовує, як жовчний міхур, і викидає жовч. Ту кількість жовчі, яку вона віддавала в жовчний міхур, виділятиме і після його видалення — близько літра на добу. Люди, яким роками дошкуляло каміння, страждали від нападів жовчних кольок, унаслідок чого постраждали й інші органи, стверджують, що після операції ніби на світ народилися. Вони не лише позбулися болю, живуть повноцінним життям, мандрують тощо, а й не живуть зі страхом: чи, бува, не виникне серйозне ускладнення, чи вдасться у критичний момент вчасно дістатися до лікарні.    

Розмовляла Олександра Баландюх

До теми
Першу лапароскопічну операцію з видалення жовчного міхура провів професор Mouret в Лео­ні 1987 року. Вона настільки вимучила хірурга, що він сказав: «Це була перша й остання така операція». Змінити думку його змусив пацієнт, коли наступного дня  підійшов і попросив виписати його додому. Першу лапароскопічну холецистектомію в Україні провів професор кафедри шпитальної хірургії Одеського медичного університету Володимир Грубник 1993-го. У Львові вперше до такої операції вдався доцент Федір Інденко у Львівській обласній клінічній лікарні 1995 року.