Я за український вибір!

     307  

1991 року українські громадяни обрали свій шлях, майже одностайно проголосувавши за незалежність України

 Віктор Медведчук 

Тоді люди були переконані, що це єдиний правильний вибір і ми, українці, здатні та мусимо самі керувати власною суверенною країною.

Як і народи ще 14 колишніх радянських республік, нас сповнювало відчуття того, що розвал величезної держави відкриє нові можливості, зробить усіх багатшими.

Та ніхто не замислювався над тим, що буде з економікою, наукою, культурою. Ми бажали зводити все нове!

Були зачаровані новими ідеями ринку, конверсії, лібералізації, приватизації та не знали, що у світі вже ніде немає дикого капіталізму. Нам було невідомим те, що в провідних європейських країнах є і жорстке державне планування, і регулювання. З яким полегшенням відмовилися тоді від статусу ядерної держави, вимінявши свою безпеку на обіцянки фінансової підтримки з-за кордону для проведення реформ. Ось тільки якими будуть ті реформи, ми не визначилися. 

Нині ж маємо напівзруйноване військо, втратили флот, військово-повітряні сили, сотні тисяч армійських фахівців і офіцерів опинилися на вулиці, а професія військового перестала бути престижною. 

Легко взялися за руйнацію власного народного господарства, позаяк нам сказали, що приватизація — єдиний спосіб справедливого поділу радянського майна між усіма громадянами країни. У висліді більша частина народного господарства — енергетика, металургія, хімія, машинобудування — опинилися в руках маленької групки осіб. 

Наша держава наївно відкрила ринок, бо нам сказали, що лібералізація та відкритий ринок зроблять українські підприємства міцнішими. Як наслідок — імпортна продукція відразу заполонила крамниці та помешкання українців. Наші співгромадяни, втішившись розмаїттю товарів, не розуміли, що годують працівників інших країн. І наші заводи без фахівців, фінансування та державної підтримки повільно руйнувалися, стаючи легкою здобиччю для спекулянтів і ділків, яким наплювати на долю виробництва, життя робітників, руками яких було створено це багатство. 

Запровадили власні гроші, витративши на це сотні мільйонів доларів, але не довіряємо їм і зберігаємо заощадження в іноземній валюті.

Чи знали нинішні пенсіонери, голосуючи свого часу за незалежну Україну, плекаючи віру, що нова держава забезпечить їм гідну старість, що вона ж почне відбирати пенсію?

Двадцять років проїдаємо, марнуємо те, що отримали в спадок від Радянського Союзу, остерігаючись навіть подумати, а що буде потім, коли все закінчиться. 

Коли ми вибирали незалежність, хіба вибирали таку Україну?

Тепер нас роздирають протиріччя, сумніви і, що найстрашніше, — починає­мо втрачати віру в себе. Шукаємо порятунку ззовні та сподіваємося, що нам обов’язково мусить підсобити Європейський Союз. Бажаємо, щоб європейці дали нам свою мрію, свою віру та свою волю.

Але насправді багато європейських країн, які також зважилися розбагатіти за чийсь кошт, тепер дорого за це платять: тоді вони отримували гроші, а тепер їм доведеться віддати суверенітет. Багато держав-членів ЄС потрапили в глибоку економічну депресію, безробіття сягнуло там дуже високої позначки. І ці країни не знають, куди далі рухатися: назад — неможливо, а вперед — нікуди. Вони потрапили в боргову пастку. 

Україна проголосила курс на євроінтеграцію, але не просунулася ні на крок. Чому? Тому що більшість населення не готова відмовитися від своєї історії та культури на догоду хвилевим інтересам політиків, для яких Євросоюз — місце для зберігання нагромаджених народним коштом капіталів. Нині в Європі ніхто не зацікавлений, аби колишні республіки СРСР перетворилися на економічно сильні та стабільні держави. 

Наша країна наразі на розпутті: зводити суверенну державу чи віддати право керувати собою новій європейській супердержаві? Перед українцями поставили неправильну мету, їм сказали: «Ви — європейці!». Україна скасувала візи для громадян європейських держав, а навзамін отримала ще жорсткіший механізм здобуття віз для в’їзду в Європу. Ми не пот­рібні європейцям. Їм необхідні наш ринок, дешева робоча сила, місце для екологічно небезпечного виробництва.

Так, нам знадобляться головні європейські цінності. Та перейняти їх і втілити тут можемо та мусимо самотужки. Ніхто за нас цього не зробить. І для цього не обов’язково вступати в Європейський Союз.

Наш народ повинен узяти уроки зі своєї історії, а також із минувшини інших молодих країн! Якщо ми на роздоріжжі, отже, ще не втратили права на власний вибір! І це нині наш головний ресурс, і в цьому наша сила! Ще можемо зробити свій, український, вибір.

Мій вибір — сильна незалежна держава!

Нам потрібна нова Конституція, нова політична система. Нам необхідна влада, яка коритиметься волі громадян. Два десятки років проводимо економічні реформи, які насправді є лише поділом і переділом радянського господарства між кількома фінансовими групами. Та якщо на початках ділили підприємства, то тепер приватизують державні органи влади. Суди, податкова, прокуратура, парламент — усе це вже чиясь приватна власність!

Ви ніколи не замислювалися, чому політик або політична сила, які, здобувши владу, втілюють курс, що кардинально відрізняється від їхніх передвиборних обіцянок, залишаються при владі? Хто в цьому випадку повинен і може змусити їх виконати свої обіцянки? Ідеологічні гасла та програми перетворилися на завісу та необхідний атрибут для тих, хто будь-якою ціною бажає прийти до влади. Українські громадяни мають збагнути та зробити висновки: наші проблеми не в тому, що вкотре помилилися, проголосувавши за певного політика чи політичну силу, а в тому, що будь-яка влада, розуміючи свою безконтрольність, починає відчувати безкарність, згадуючи про інтереси народу лише напередодні чергових виборів.

Переконаний: слід створювати громадянський рух, що матиме за мету реальний вплив і суспільний контроль над владою, яку обрав народ. Головним зав­данням такого руху стане формування в Україні громадянського суспільства, що змусить будь-яку владу виконувати свої обіцянки, бути законослухняною, зважати на думку більшості виборців у всіх питаннях державного устрою, економічного або зовнішньополітичного курсу країни.

А ще ми гостро потребуємо нової зовнішньої політики. Україна завжди — ще з часів Київської Русі — відігравала ключову історичну роль. Нам необхідно повернути свої позиції на своїй же території, яку впродовж століть освоювали українці разом із росіянами й іншими народами! Потрібно відновити та розвивати економічні та культурні зв’язки в рамках Єдиного економічного простору з Росією, Білоруссю, Казахстаном. Тому що перед нами постають схожі проблеми, маємо спільні цілі. Разом станемо сильнішими! І, як завжди, в найскладніші часи Київ знову мусить стати цент­ром економічної та культурної консолідації.

Українці мають позбутися комплексу другосортності та неповноцінності, який нам нав’язали. Є навіть люди, які стверджують, що це, мовляв, обов’язкова риса нашої української ментальності. Все це неправда! Можемо самі ставити великі цілі та досягати їх! Спроможні налагодити рівноправні стосунки зі всіма сусідами, а не стояти з простягнутою рукою, прохаючи допомоги. Нам вона не потрібна — необхідні здорові амбіції, тверезий глузд і готовність до праці задля власного добробуту.

Нам украй потрібна нова економічна політика, яка базувалася б на українських підприємствах. Просто зобов’язані створити всі умови для тих, хто готовий гарувати та вкладати в нашу економіку. За двадцять років збудували чимало крамниць, мегамаркетів і велетенських ринків — з’ясувалося, що це зовсім нескладно. Однак не споруджуємо виробництва, де створювали б сучасні кораблі, літаки, складне обладнання. Ось те надзавдання, яке мусить бути пріоритетом влади!

Українцям слід поз­бутися дурних дискусій довкола мови — немає жодного конфлікту між російською й українською. Наша двомовність — це перевага, яку маємо зберегти та розвивати.

Необхідна нова соціальна політика, але ми не маємо права відбирати від наших громадян пенсії та позбавляти їх права на заслужений відпочинок. Не маємо права забирати справедливі грошові компенсації в інвалідів, чорнобильців, «афганців». Наша держава мусить забезпечити гідне життя для тих, хто не може цього зробити самотужки через хворобу або вік.

Нашим співвітчизникам варто повернутися до ідеї, що освіта та наука — основа розвитку кожного суспільства. На жаль, система освіти валиться, а наука просто зникає як галузь. Дипломи та нау­кові звання продають, мов віники на ринку, вони втрачають цінність. Треба перестати фінансувати науку й освіту за залишковим принципом!

Українська Держава повинна розглядати інвестиції в людину та її розвиток як своє головне та пріоритетне завдання. 

Мусимо делікатно ставитися до всього, що в нас було і є, доки все остаточно не зруйнувалося. Історія Київської Русі, Запорозької Січі, Російської імперії, Радянського Союзу — все це наша історія!

Маємо ще час зробити свій вибір — наш український вибір.

«Эксперт», №11 (340),  2012 

 

Про автора 
Віктор Медведчук, ініціатор громадянського руху «Український вибір»