Іще раз про м’яку силу

     372  

Що не день, то серед спільноти громадиться злість

На владу, яка не бачить меж не те що законності, а й елементарного глузду. На побут, змалілий і геть жебрацький, навіть порівняно з фінансовою кризою 2008-го. На дороги, перевізників, сусідів, нащадків. На будь-що…

Ця злість вихлюпується назовні й, далебі, не в мітингах, — вони чомусь стали звичним ритуалом, проплаченою масовкою, з прісними риторами, які виголошують іще прісніші спічі, з маєвом звичних знамен, із непотрібними резолюціями, бо ніхто на них не реагує. Злість процвітає в соціальних мережах, у коментарях завсідників популярних сайтів, у прикавових розмовах. Гірше, що злість, — примітивна, сліпа, некерована, — раптово виривається з людського нутра просто на вулиці, в крамниці, автобусі, родині, знаходячи жертв посеред таких самих пересічних громадян, Богу духа невинних у загальних нестатках і розчаруваннях…

Колись Висоцький із надривом запитував: «Ну, чому все не так?», і навряд його тодішні слухачі могли передбачити, що і їхні вже онуки шукатимуть відповіді на цей сакраментальний і риторичний крик у зовсім іншій країні, в кардинально іншому світі. Шукатимуть і не знаходитимуть, блукаючи в сутінках власної злості.

Вона — злість — поганий порадник. Особливо в «окаянні дні», — а чим сьогодення відрізняється від бунінських часів? Хіба не ділять поділене, як колись більшовики, тільки з невеликою корекцією, адаптованою до епохи первісного капіталізму? Хіба не плюють на закон, на мораль, зрештою, на Бога? Хіба не мають «маленьких українців» за бидло — мовчазне, покірне й вічно гнане?

Так воно і є, якщо, звісно, за деревами не бачити лісу. Якщо піддатися знаній національній спокусі «крайньої хати», опустити руки, чекаючи з моря погоди, заморських рятівників, милостивого царя etc. Якщо, до того ж, податися у внутрішню еміграцію, вишуковуючи провину в собі, закомплексувати, скотитися в депресію, здатися на милість долі. Тоді і справді годі сподіватися на зміни. Як писав колись Фазіль Іскандер, «що гірший державний устрій, то більше думаємо про нього. Що більше ми про нього думаємо, то менше займаємося своєю справою. Що менше займаємося своєю справою, то гірша держава…»

Я чомусь схильний думати, що істина народжується не в пустопорожніх дебатах на політичних ток-шоу, не в запальних майданних суперечках і не в численних інтерв’ю високопосадовців, що їх вилизують вправні спічрайтери. Вона насправді народжується в маленьких, часами непомітних реальних справах тих, хто не здався ні владній сваволі, ні опозиційній злості. Ефективно опонувати режимові, який проголосив себе «реформаторським», може тільки той, хто власними раками та розумом осягнув неспроможність і безглуздість запропонованих «реформ», на своїй шкірі відчув хибність такого шляху, виробив алгоритм дій. Таких людей тисячі — освітян, медиків, підприємців, — і саме їх найбільше бояться штатні «реформатори», єдиною метою і надзав­данням яких є утримання себе дорогоцінних у м’яких фотелях з усіма належними цим фотелям можливостями та преференціями.

Ці люди наразі мовчать, бо зайняті власними справами. Їхня сила — м’яка, виважена, незлобна, зате конструктивна. Настане час, і вона здобуде критичну масу, щоб опанувати зневіреним загалом, дасть йому нових, не здискредитованих конформізмом і колаборацією лідерів, переконає скептиків. Погані часи мають одну позитивну здатність — вони не тривають довго. Їх просто потрібно пережити гідно, по-людськи, не втративши ні своїх цінностей, ані переконань, ані совісті.