Музика і Майстер

     610  

Розмова з Мироном Блощичаком, заслуженим артистом України

Львові живе дивовижний чоловік, у творчість якого закохуєшся назавжди. Одні називають його мольфаром звуків, інші — людиною-оркестром, іще інші — диваком, унікумом, який у нашій державі такий — єдиний. Здобувши свого часу професійну музичну освіту в музичному училищі та — за класом кларнета — у Львівській консерваторії, нині заслужений артист України Мирон Блощичак колись поставив на те, щоб повернути в загальну свідомість звучання давніх українських музичних інструментів. І це його бажання вилилося не тільки в яскраві музичні шоу (якими він захоплює і рідні українські терени, і зарубіжжя — далеке та близьке), а й у те, що автор чотирьох компакт-дисків навчився ці інструменти виготовляти. Блискучий музикант і паралельно дослідник, винахідник, Майстер Мирон Блощичак днями відсвяткував 50-річчя. З обговорення цієї дати і почали розмову.

— Пане Мироне, плин років (та й часу загалом) для ваших відчуттів — важливе поняття?

— Відверто кажучи, доволі розпливчасте. Бо особ­ливо не замислювався над цим ані в 20, ані в 30, ані тепер. Часом дивлюся на молодих дівчат і видається, що вони значно старші за мене, а я такий, як у юності. Це, звичайно, омана. Але така, що дозволяє зберігати свіжість вражень й емоцій. 

— Що, на вашу думку, визначає молодість душі?

— Любов до людей, до життя, вміння ним тішитися. Цього сучасникам дуже бракує. Скаржимося, скиглимо, що те не так і це не сяк, і в тих скигліннях забуваємо про життєві радощі, на які спроможний кожен, про те, для чого нас у цей світ покликано. Адже створена за Божою подобою людина, як на мене, обов’язково має творити — нехай дуже просто — співати, грати музику, малювати… І до обраної спеціальності це не має жодного стосунку. Адже ми всі покликані бути творцями незалежно від фаху.

— Як прийшло до вас це усвідомлення?

— Мені здається, що воно завжди було зі мною. Навіть сказав би, що стиль мого життя — творча праця. Бо такого, щоб байдикував, не буває. Коли не маю виступів чи концертів, то вправляюся у виконавстві, записую щось на студії або ж створюю нові інструменти. Так і життя минає. Взагалі з різних матеріалів таких інструментів я виготовив, напевно, добру сот­ню. Цікаво, що більшість із них світ практично не знає. Вважаю це проблемою держави, яка ніяк не прославляє свої автентичні інструменти, а варто було б.

— А таки справді проб­лема. Адже навіть атласу українських народних музичних інструментів не маємо, то що вже казати про пропагування їх у світі. А як ви вишукуєте ті інструменти, які потім повертаєте у свідомість сучасного загалу? 

— Багато інструментів дослідив і вивчив на Гуцульщині, де записував музику, згодом розшифровував мелодії. Щоправда, ще років із 20 тому на флоярах, теленках, інших місцевих інструментах уміло грати багато пересічних гуцулів, а нині це до снаги хіба що окремим музикантам. Дуже прикро, що зникає цілий пласт культури, а ніхто до цього не має діла. Скажімо, на дримбі в горах грала колись чи не кожна гуцулка (інструмент вважали жіночим) — за допомогою цих дивних звуків лікували, ворогів перетворювали на друзів тощо, — а тепер хіба що якісь поодинокі бабусі. Переконаний, що із втратою інструментів утрачаємо і душу. 

— Власне, про душу. Кажуть, інструмент — частина душі музиканта. Вашу душу який характеризує найточніше?

— Дуже люблю надзвичайно містичний інструмент — українську теленку. Це найпростіша трубка, яку колись виготовляли переважно з кори верби. Інструмент вважали мало не одноденним, оскільки кора висихала і тріскала. Зазвичай теленку робили з верби навесні, коли дерево пускає сік, бо тільки в цей час можна було зняти кору. Та й то не просто зрізали гілочку, а перепрошували дерево за цю наругу. Це ще дохристиянське правило поводження з природою я внутрішньо настільки глибоко сприйняв, що й сам нині, коли ріжу для майбутніх інструментів гілля верби, калини, ліщини, інших дерев, прошу пробачення в них за своє втручання. Мої теленки з різних порід дерев і по-різному звучать: котрась — ясно, дзвінко, інша — матовіше, м’якше. Але всі звучать справді дуже красиво. 

— В одному з інтерв’ю Юрій Башмет зауважив: «Я і альт — половинки одного цілого». Ваша музична «половинка» — саме теленка?

— У контексті цього запитання не вважаю так. Бо є батьком трьох дітей, то як можу когось виокремити? А інструментів, без яких себе справді не уявляю, в моєму житті значно більше. Приміром, ребро (український варіант флейти Пана), що може бути двобічним і за допомогою якого можна передати делікатні глибини душі, саксофон (маю колекцію саксофонів від сопрано до баритонів — навіть готую програму, де одночасно граю на двох саксофонах) тощо. А взагалі переконаний, що передати всі найсильніші людські почуття можна за допомогою будь-якого інструмента, просто треба відчути його сутність.  

— Із чого почалася ваша любов до музики?

— З акордеона. Коли мені було дев’ять років, мама привела мене вчитися гри на акордеоні до Львівського будинку вчителя. Очевидно, спостерігши, як уперто не полишаю намагань грати на гребінці (хтось мені показав, як творити мелодії, приклавши до звичайного гребеня папірчик), вона взяла мене за руку та відвела вчитися музиці. Ще й спеціально купила чудовий німецький акордеон, з яким я виріс, пішки кілька разів на тиждень долаючи шлях від рідних Підбірців до Лисиничів і вже звідти автобусом — до Львова. А грати любив шалено. Кажу про себе, що, можливо, не мав особливого таланту до музики, але велика любов до занять нею та ще працьовитість зробили мене тим, ким є нині. Коли збираємося разом із родичами, то іноді жартуємо, що всі в родині нормальні (а нас у батьків четверо), один я — музикант. Хоча народну пісню, мелодію люблять усі. Наш тато, якому вже 83-й рік, чудово співає. Спеціально тримає на шафі акордеон, щоби, коли приїду, могли співати під музику. І співаємо практично щоразу.  

— Пане Мироне, у вашому житті був період участі у відомих ансамблях, зокрема в «Кобзі». Чому вирішили поставити винятково на авторське виконання? 

— Бо втратив цікавість до колективних виступів. Відбувалося багато гастролей, поїздок (зок­рема зарубіжних), але не було особливого творчого розвитку. Може, це мої приятелі-художники на мене так вплинули, не знаю… Але спостеріг, що чимало музикантів дуже рідко спроможні зіграти довершену композицію самостійно. Інша річ — творчість художників, які завжди є індивідуалістами. Ця індивідуалістська позиція внутрішньо імпонувала мені значно більше. Знав, що буде непросто. Але ризик не відлякував, бо ніколи не розраховую на швидкі результати. Привчений постійно вчитися та дуже багато працювати, без огляду на досягнення, які маю. 

— Тобто, наскільки розумію, музична стихія вже не залишає місця іншим думкам. Із чого ця стихія на сьогодні для вас складається?

— Зі всього, що має стосунок до музики. З виконавства, написання музики, творення аранжування, опанування нових інструментів, виготовлення цих інструментів й активних експериментів у цій площині. Якось жартував, що було б добре створити в музичному інституті імені М. Лисенка кафедру паранормальних духових інструментів і готовий був би її очолити (тим паче, свого часу читав там лекції про рідкісні інструменти). Бо є що показати молоді та чого навчити. Приміром, як можна грати на кларнеті, як на флейті, чи як грати на флейті, як на флоярі. Зрештою, як грати на всіх тих інструментах, на яких нині грати не вміємо. Бо записувати результати дослідження, звичайно, важливо. Але значно важливіше, щоб усі ці рідкісні українські інструменти в нашому житті таки звучали. Щоб вони жили. До речі, маю мрію, яку вже цьогоріч сподіваюся втілити в життя (саме підшукую для цього відповідне приміщення) — створити у Львові Музей давніх українських народних музичних інструментів. Але такий, аби ці інструменти не просто висіли на стінах, а щоби звучали. Тобто відвідувачі музею мали б нагоду і потримати ці інструменти в руках, і почути невеличкі концерти. 

— Рок-музиканти полюбляють розповідати історії, як у них під час виступу рвалися струни чи ламалися гітари. З вашими народними інструментами ставалося щось під час концертів? 

— Від таких несподіванок ніхто не застрахований. Якось, на зорі незалежності, під час чергових гастролей Америкою в мене перед самісіньким концертом на дві частина розвалилася зозуля. Почав дуже нервувати, бо йшлося про цікаву частину концерту. Однак мені допомогли — склеїли її суперклеєм (у ті часи ще не знав, що це таке) та стягнули двома гумками. Відтак я зміг на ній грати, та й звук відрізнявся від первісного тільки трішки. Це життя. Все буває… Інша річ, що стресу від таких казусів нині не відчуваю — адже спроможний видобути мелодію зі всього, де є бодай один отвір. І це не магія, як дехто каже. Хіба що образно. За цим — праця, а ще — володіння давньою системою гри на флоярах, теленках, яке уможливлює в підсумку захопливе шоу, коли музикант творить мелодію за допомогою дуття у банки, склянки, шланги, водолазні трубки… 

— Чи має значення для рівня музиканта його ерудиція?  

— Переконаний, що для людини все має значення, коли займається чимось серйозно. Що більше знаєш, працюєш над собою, то довершенішим буде результат праці. А досконалості прагнемо завжди. Знаю одне: все, що роблю, спрямоване на те, щоб показати — «мертвою» може бути навіть душа людини, але мертвих інструментів не існує…  

Розмовляла Ярина Коваль