На кого скаржитися?

     437  

Днями з’явився текст Мирослава Мариновича, покликаний пояснити позицію підписантів «ініціативи «Першого грудня

Із притаманною йому поміркованістю віце-ректор УКУ зауважує, що серед авторів заяви — «ті, хто на власному життєвому досвіді переконався: річ не в тім, щоб ніколи не падати, — це не вдасться нікому. Важливо при цьому не зневіритись і вчасно сказати собі: «Я обов’язково піднімуся!»

Власне, на тему бажання піднятись і хотів би поговорити. У повсякденні ми рідко знаходимо час, аби обміркувати моральну складову своїх вчинків, — часто спонтанних, автоматичних. Зрештою, годі вимагати цього від людини ХХІ століття, розхристаної інформаційною навалою, змушеної реагувати на виклики часу. Зазвичай утікаємо від таких обов’язків, знаходячи причини негараздів і невдач збоку, на стороні, на віддалі.

Про характер нинішньої влади сказано й написано чимало. Як і про те, що скаржитися на її норов не варте виїденого яйця. Але чи не видається вам, читачу, що в нинішній Україні так само годі вимагати іншої якості влади? Чи може вона бути іншою? Адже, попри недолугість виборчої системи, попри всі «ґанджі демократії», за тих, хто сьогодні керує країною, — не важливо, з адміністрації президента, з Верховної Ради чи уряду, — голосували не марсіяни, не американці чи росіяни, а таки український виборець. Для когось із них це був усвідомлений жест, позаяк риторика кандидатів, які згодом стали переможцями, відповідала його критеріям; для когось — наслідок виборчих технологій, банального скуповування голосів, іще для інших — звичка робити «абияк», як будь-яку справу, відбути, скинути з плечей… Тепер усі, без огляду на мотиви тодішнього голосування, нарікаємо на життя та недобру владу. Чи це справедливо і морально?

Звісно, будь-яка влада не вічна. Мабуть, і ця колись відійде в минуле, залишивши нам чи нашим дітям добрий урок наслідків несумлінності вибору. Але чи до моменту, як на політичну сцену виходитиме інша сила, змінимося ми самі, чи засвоїмо науку? Маю сумнів…

…У моєму будинку нещодавно відремонтували ліфт. Замінили кабіну, пульт. Той ліфт не витримав і тижня: нині нікому й на гадку не спаде, що він новий, хтось вклав у нього працю та гроші. Але ж у під’їзді — кодовий замок, отже, тільки мешканці «прикрасили» підйомник непристойними графіті, повидирали з панелі управління кнопки…

…Скільки розмов було про відродження ЛАЗу, про те, що чи не найбільше підприємство області нарешті стане на ноги, отримавши ласе замовлення до Євро-2012. Чудово, роботу матимуть сотні львів’ян, а сотні тисяч користуватимуться комфортним громадським транспортом. Не минуло і двох місяців відтоді, як на вулицях з’явилися сіті-буси, а вже чуємо, що принаймні з десяток цих машин не надається до ремонту. Хто продукував цей мотлох: може, гастарбайтери? Для кого це виготовляли? Адже, гадаю, діти слюсарів, токарів із ЛАЗу не дістаються до школи чи роботи таксівками чи лексусами, отже, теж змушені тепер їздити вживаними 15-річними МАНами…

Два приклади, далекі від високих категорій моральності, про які написав Мирослав Маринович. Але, погодьтеся, й дуже близькі. Нам не варто скаржитися на долю, владу чи заморських недоброзичливців. Просто слід урешті-решт за двадцять років незалежності зрозуміти, що це — наша країна, і від того, як ми ставимося до неї, залежить і наш життєвий комфорт. Якщо вже зовсім на хлопський розум, то як собі постелимо, так і спатимемо…