Різдвяні видива

     449  

Не знаю, як інших, але мене в історії, якій уже понад дві тисячі років, останнім часом цікавить кілька персонажів другого плану

Вони створюють тло головної події — народження Божого Дитяти; поміж тим, як на мене, дають чимало матеріалу для роздумів і висновків про людину, поведінкові стереотипи та можливості.
 
Тріє Царів, які несли дари на світло Вифлеємської зорі. Власне вони стали першими сторонніми особами поза Святим сімейством, які впізнали в новонародженому Месію, Богочоловіка — Того,  хто змінить світ, дасть йому кардинально іншу програму розвитку, базовану на досі ігнорованих законах. Мене переймає кілька запитань, відповіді на які, здавалося б, лежать на поверхні, але, втім, навряд вичерпують суть. Ці троє, по-перше, зважилися на шлях, сповнений перепон і небезпек. Звісно, перекази їхніх народів віщували зустріч зі Спасителем, але, даруйте, чим є для нинішнього світу перекази (меседжі)? Скільки ми їх отримуємо щохвилинно. І навряд реагуємо на всі без винятку. Без сумніву, і тоді (як і нині) просторікували псевдопророки, а отже, Тріє Царів могли повестися на вигадки ошустів. Але вони таки йшли у Вифлеєм.
 
По-друге, зупинившись у палаці Ірода та не знаючи достеменно, чи в кінцевій точці подорожі вони знайдуть Того, кого шукають, ці прочани могли легко спокуситися на радощі придворного життя. Віддавши дари, призначені Месії, вони залишилися б у зоні комфорту, займалися своїм ремеслом на догоду правителеві та не випробовували долю. Та не вчинили цього, рушили далі, на світло дивної зорі…
 
І третє, останнє. Ці троє шанованих серед своїх народів чоловіків упали ниць на долівку вифлеємського вертепу перед немовлям, з якого (ще невідомо, зовсім ні!) виросте відтак Цар Царів. Звісно — Віра. Віра, яка є сліпою, та водночас цілком усвідомленою. Не знано, на чому базованою, але, гадаю, на тому, що вона та лише вона мусить таки звершити грандіозний план; на тому, що без неї життя — не життя, а лише безглуздий біг колом, прісний дистилят буденщини, нудьга та безпросвіття.
Чи завжди ми плекаємо таку Віру, чи завжди нам стає її перед спокусами дріб’язкових перемог, перед небезпекою втрат? Тут не йдеться про віру як атрибут релігійності. Тут мова про віру назагал, зокрема й у себе.
 
А ще я часто думаю про Йосифа — старого теслю, одного з будівничих Другого Храму, якому випало стати ангелом-хоронителем не тільки Ісуса, а й, погодьтеся, сотень народжених і ненароджених поколінь. Що відчував цей старець, денно та нощно перебуваючи з Богочоловіком, понад те — розуміючи, хто поруч із ним? Міг би розчинитися у величі Бога-Сина, міг би віддатися на Його волю, або ж вимагати від Нього дива. Вчинив по-іншому: зберіг власну гідність та особистість, немов знав наперед те, що буде мовлено на Оливній горі перед розп’яттям. Про заповідь Любові. Любові – основи стосунків людини та Всевишнього, людини з людиною — Його творінням, людини з природою — Його задумом.
 
Зізнаймося, як часто губимо себе перед такими самими, як ми, лише вищими за посадами чи статками. Як часто «розчиняємося» в харизмі лідера, засліплено йдемо за ним, аби відтак розчаруватися та… розлюбити. Як забуваємо, що віра не передбачає бездіяльності, вона не дасть лінивцеві манни з неба. Як проклинаємо вчорашніх кумирів, упевнившись, що вони — такі самі слабкі люди та вимагати від них Царства Небесного — марна річ.
 
Христос рождається! Славімо Його!