Театр і в театрі

     477  

Два тижні тому випало побувати на «круглому столі» в рамках міжнародного театрального фестивалю «Драбина» за участю театрознавців, акторів, а також представників одного з найвідоміших експериментальних майданчиків Європи — театру Royal Court із Великобританії

З’ясувалося — скрізь (чи то в містах України, чи в Лондоні, чи в Нью-Йорку) всі театри активно скаржаться, проте скарги відрізняються, як і буття театрів. 
 
Зрештою, цікавими були не нарікання (зокрема «домашні»), бо вони прогнозовані та й загальновідомі. Цікаво було, як театри бачать самі себе, своїх глядачів і як мають намір вирішувати спільні проблеми. На цій зустрічі про це теж говорили чимало. Хоча я знову гостро відчула, що спостерігаю практично в усіх театральних громадах, відколи пишу про мистецтво. 
 
Не знаю, як це виглядає деінде, але Львів характерний певним зверхнім ставленням театрів до власних колег (що, зреш­тою, зайвий раз підтвердило й це зібрання). Одні закидають іншим претензійність, штукарство, бажання епатувати. Ті ж звинувачують перших у нафталінності та нездатності на справжню творчість. Зрештою, й інших закидів — правдивих і штучних — є справді чимало. Однак з огляду на взаємні спроби «копнути» один одного, мимоволі починаєш вірити тому, хто сказав: правду завжди слід відшукувати посередині. Тим паче, в підсумку стаєш мимовільним свідком дикої суперечки (нехай зумисне зведеної з різних в одну площину): хто є гіднішим більших лаврів, благ чи чого ще душа прагне. Оскільки йдеться про мистецтво, яке творять не тільки для себе, а й для нас із вами, то така супе­речка доволі дивна. Адже саме глядач, відповідно до своїх потреб, світогляду, настрою, вибирає, який театр чи спектакль у той чи інший період життя обрати. Зрештою, можна чудово почуватися, прос­то чергуючи для себе різні театральні форми та формати. 
 
То що ж лежить в основі таких акторсько-режисерських «одкровень»? Схоже, речі підсвідомі та глибші. У кожному конкретному випадку інші: зірка в лобі, заздрість (до чужої фінансової стабільності, спроможності на новації, здатності мобільно пересуватися в просторі та часі тощо), думка, що «потоп­лення» інших додасть самому потрібних очок у місцевій театральній турнірній таблиці, страх… Зрештою — байдуже.  
 
Важить інше: потреба не тільки назагал, а й у міжтеатральному світі нарешті усвідомити, що театрів потрібно багато та різних. Що неважливо, глядач прийшов сам чи за компанію, зі спонуки чи «на халяву». Вагомо, що він таки відірвався від монітора комп’ютера чи телеекрана, підняв «п’яту точку» зі стільця чи з дивана та все ж прийшов на розмову про хвилинне й вічне. Із тим, щоб на таку творчу «голку», можливо, присісти назавше…