Не 46 мільйонів…

     444  

У 1991 році в нашій країні проживало 52 млн. осіб — саме це число тоді з гордістю називали з телеекранів.

У 1991 році в нашій країні проживало 52 млн. осіб — саме це число тоді з гордістю називали з телеекранів. Та з року в рік цей показник невблаганно зменшувався: скрута змушувала українців шукати кращої долі за кордоном, люди їхали на кілька років, аби заробити гроші на забезпечене життя вдома. Однак доля вирішувала по-іншому: частина наших співвітчизників укоренилася в близьких чи далеких державах і тепер приїжджає на Батьківщину хіба що як туристи.  Серед тих, хто залишився вдома, з кожним роком більшає частка пенсіонерів, а відсоток дітей, попри заходи уряду з метою стимулювання народжуваності, у структурі населення меншає. 
 
Незабаром нас перерахують


Скільки нас залишилося? На це запитання має відповісти перепис, який планують провести в листопаді наступного року. Щоправда, кандидат географічних наук Ірина Гудзеляк, яка працює у Львівському національному університеті імені Івана Франка, зазначила в коментарі «Газеті», що час виб­рано вкрай невдало. Річ у тім, що саме на листопад традиційно припадає пік міграційних процесів: чимало співгромадян виїжджає на заробітки, тож велика ймовірність похибок під час перепису. ООН, до прик­ладу, пропонує переписувати населення в грудні-січні, коли люди повертаються додому на свята — саме тоді статисти отримують найточніший результат. Утім, на думку пані Гудзеляк, багато залежатиме і від сумлінності самих науковців, і від рекомендацій, які надасть їм Держкомстат. Наприклад, під час перепису 2001 року постійне населення було враховано також у графі «наявне населення», а саме дельта між цими двома показниками мала б показати найточнішу кількість трудових мігрантів.
Український антирекорд народжуваності

На 1 січня 2011 року громадян України було лише 45 млн. 778 тисяч. І найсумніше, що того ж таки року наша країна встановила світовий рекорд низької народжуваності — з розрахунку на одну жінку тоді народилося лише 1,1 дитя. Згодом цей показник зріс до 1,5 дитини на сім’ю, однак цього не достатньо навіть для простого відтворення: для цього в одній родині має бути в середньому 2,2 дитини. 
Щоправда, демографічна політика уряду дала певні результати: темпи депопуляції в Україні зменшилися майже вдвічі.
 
Нас мало, а буде ще менше

На жаль, демографічний прогноз для нашої країни, зокрема фахівців ООН, залишається негативним: із року в рік українців меншатиме. Звинувачувати в цьому лише Кабмін не варто. Зрештою, навіть розвинута економіка не рятує від депопуляції. Як приклад І. Гудзеляк наводить економічно процвітаючу Німеччину, де кількість населення зростає винятково завдяки міграції. «Триває глобальна тенденція до скорочення темпів народжуваності, її вже помітно навіть у деяких розвинутих нафтодобувних арабських країнах, де відбувається тільки просте відтворення населення», — зазначила вчений-демограф. Річ у тім, що, порівняно з попередніми десятиліттями, навіть століттями, змінилися демографічні установки населення. Раніше обов’язок забезпечувати батьків на схилі віку лягав на дітей, отож багатодітні сім’ї були гарантією спокійної та ситої старості. Натомість тепер цю функцію перебрали пенсійні фонди.
 
Зросла і якість життя: люди переселились із комуналок і підвальних квартир у комфортабельніші помешкання і тепер хочуть, аби їхні діти мали забезпечений старт у житті.
Дослідження демографів свідчать: для того, щоб у пост­радянських країнах збільшувалася кількість населення, необхідно, аби щонайменше половина сімей мала трьох і більше дітей. Отже, такі родини потребують особливої підтримки. Зокрема, йдеться про їхнє забезпечення безоплатним житлом, дотації підприємствам, які випускають товари для дітей. Іще одним негативним чинником є нев­певненість сучасної молоді в завтрашньому дні.
 
Коротке життя українців

На жаль, за рівнем і структурою смертності наша країна наближається до держав третього світу. Середня тривалість життя чоловіків в Україні становить 64 роки, жінок — 69. За рівнем смертності наша країна — європейський лідер, і, що особливо прикро, найвищим є показник смертності серед чоловіків працездатного віку. Нещодавно медики вивчали причини короткого віку наших земляків: половина випадків смертності зумовлює рівень життя людей, п’ята частина залежать від генетики й екологічної ситуації та лише 10% — від якості медичних послуг. І хоча, за словами Ірини Гудзеляк, до цього дослідження не залучали колег-демографів, це не заважає деяким урядовцям офіційно користуватися цією статистикою.
Власне цей показник — коротка тривалість життя — не врахували під час підвищення порога пенсійного віку. Урядовці посилалися на досвід європейських держав. Мовляв, у скандинавських країнах на пенсію йдуть у 70 років, в інших розвинутих країнах — у 65 років. Але ж і тривалість життя там значно довша. Натомість українські чиновники брали до уваги інший чинник — економічне навантаження на одного працездатного. Адже в Україні постійно зростає частка непрацездатного населення, причому насамперед через збільшення числа пенсіонерів. «У такій ситуації держава не мала морального права підвищувати пенсійний вік», — підсумувала І. Гудзеляк.
 
Міграційний парадокс України

Чимало говорять про проб­лему нелегальної міграції: мільйони українців вирушають у пошуках кращої долі та заробітку в інші, багатші краї. Скільки їх там нині, достеменно не знає ніхто. Можна наводити лише оціночні показники — від 2 до 7 млн. І хоча значна частина українців їде тимчасово, однак дехто згодом таки оселяється за кордоном. «Як правило, період адаптації триває близько 10 років. Якщо протягом цього часу людина зуміла придбати за кордоном житло, знайти хорошу роботу, «перетягнути» сім’ю чи створити нову, то вона так і залишиться там. Якщо ж ні, то, найімовірніше, повернеться додому», — зауважує демограф. 
 
Але найпарадоксальніше, що при цьому Україна має позитивне міграційне сальдо: до нас їдуть із Середньої Азії. Іммігранти оселяються на Сході та Півдні (в Харкові, Одесі, Донецьку, Запоріжжі) та працюють здебільшого на ринках. Однак найгірше, що з України їдуть молоді, високоосвічені люди, тим самим погіршується інтелектуальний і репродуктивний потенціал нашої держави.
Регіональні особливості

Попри вищий рівень життя в східноукраїнських областях, демографічна ситуація є кращою в західноукраїнських. Понад те, в кількох областях — Закарпатській, Рівненській і Волинській — спостерігають природній приріст населення. Також ситуація на Заході є кращою майже за всіма демографічними показниками: рівнем народжуваності, смертності. Особливо рельєфно це виглядає на тлі Чернігівської та Сумської областей, де виникла своєрідна «демографічна яма». Ірина Гудзеляк пояснює це двома регіональними особливостями: обидві області розміщені в зоні високої лісистості, крім того, близько до Києва, який приваблює тамтешніх мешканців. 
 

 
Загалом же Україна належить до країн із гіпертрофованою роллю столиці. Посилений економічний розвиток Києва з великими інвестиціями призводить до внутрішньої міграції: навіть випускники хмельницьких шкіл орієнтуються на вступ, а отже, й подальше життя в столиці. Крім Києва, в нашій державі є ще кілька таких регіональних центрів — Одеса, Харків. Ну, а на Заході цю роль відіграє Львів.
Власне, єдиним негативним демографічним чинником на Західній Україні є міграція. За словами І. Гудзеляк, негативне сальдо міграції для Галичини було притаманне ще за радянських часів. 
Повернення в рідні села

За останні роки в Україні поменшало міст-міль­йон­ників. Цей статус зберігають хіба що Київ і Харків. Натомість Донецьк балансує на межі, цьогоріч статус мільйонника втратив Дніпропетровськ. Кілька років тому Одеса так само вийшла з числа мільйонників, однак опісля там пройшла адмінреформа (приєднали кілька сусідніх сіл, навіть реєстрували безпритульних), отож Південна Пальміра знову повернула собі статус. 
Щодо Львова, то, порівняно з останнім переписом, кількість населення трохи зросла, однак упродовж кількох останніх років львів’ян почало повільно меншати. Для галицької столиці притаманна тенденція багатьох пострадянських міст: кількість людей, які живуть у центрі, скорочується. Зокрема, це можна побачити на прикладі Галицького району: з 2002 року мешканців середмістя поменшало майже на 10 тисяч осіб. Натомість поступово збільшується кількість населення міста-супутника Львова Винників, прилеглих сіл. 
 
Утім є ще одна цікава тенденція, яку зауважила пані Гудзеляк. Упродовж останніх двох-трьох років чимало городян перебирається в села. Причому йдеться про львівських пенсіонерів, які повертаються в рідні краї, залишаючи квартири у Львові дітям. Аналогічна тенденція — повернення в села — була притаманна для Львівщини в середині 90-х років минулого століття: саме тоді внаслідок масового закриття підприємств чимало містян повернулося на малу батьківщину, щоб там перебути складні економічні часи. Схоже, ситуація повторюється.
 
 
 
 

 

Не 46 мільйонів…

     227  

1991 році в нашій країні проживало 52 млн. осіб — саме це число тоді з гордістю називали з телеекранів. Та з року в рік цей показник невблаганно зменшувався: скрута змушувала українців шукати кращої долі за кордоном, люди їхали на кілька років, аби заробити гроші на забезпечене життя вдома