А що ми маємо до світу?

     576  

Минулої середи ми зі знайомими вирішили зайти в музей

Обрали історичний. По-перше, давно там не були, відтак стало цікаво подивитися на експозицію очима дорослої людини (востаннє там була, мабуть, ще зі шкільною групою). По-друге, він максимально вигідно розташований — що може бути ближче, ніж музей на центральній площі міста?
 
Коли ми зайшли у приміщення музею, зустрілися з охоронцем і гідом. Привітавшись, працівники музею впевнено заявили: сьогодні не працюємо. Ми перезирнулися. На хвилинку всі задумалися, згадуючи поспіхом, який сьогодні день. Переконавшись, що наплутати нічого не могла, впевнено кажу: «Сьогодні ж середа». «Так, середа. У середу ми не працюємо», — чую у відповідь. На декілька секунд ми заціпеніли. Ніби все просто, але ніхто не міг повірити в почуте. «А чому в середу? У світі ж вихідний день для музеїв — понеділок…» — наважуюся здивуватись. На що чую у відповідь роздратоване пояснення працівника музею: «Ну і що? Хай собі там так буде. Що ми маємо до світу?» Зізнаюся чесно, не знала, як відповісти на такий закид. Ми затрималися ще на кілька хвилин. Продов­жили дискусію і почули впевнені слова музейників, що, мовляв, бути такого не може, щоб усі музеї були закриті в один день. І світова практика, як з’ясувалось, абсолютно неправильна і мало не ображає права туриста. Адже людина, яка приїхала в будь-який день у місто, повинна мати змогу відвідати музеї. Наші зауваження про те, що на понеділок ніхто не планує мандрівок, бо всі добре знають, що музеї закриті, були промовлені в нікуди. 
 
Насправді я люблю інколи походити по музеях. Або поїхати. Щоправда, щоразу мій вибір є складним і ще складнішим. Адже біда не лише в тому, що наші музеї ніяк не можуть синхронізувати свій час зі світом, а в тому, що в деяких із них час ніби застиг на місці. Старі вітрини, скупі написи, експозиції, які не міняють роками. Не секрет, що 95% музейних збірок зберігають у фондах і більшість із них відвідувачі ніколи не бачать. І це при тому, що зазвичай те, що ззовні, тобто виставлене на показ, не найцікавіше. На жаль, дуже мало наших музеїв працює для відвідувачів. Можливо, саме через це шалене захоплення публіки викликають такі акції, як нічна екскурсія в «Арсенал». На неї одночасно можуть потрапити трохи більш ніж 100 осіб, і щоразу аншлаг. Виявляється, попит є.  А коли з’явиться пропозиція?
 
Хоча, мабуть, не все так сумно в нашому місті. Цьогоріч до Міжнародного дня музеїв свій подарунок львів’янам зробив музей історії релігії, працівники якого своїми силами розчистили та відкрили давні підземелля. Як кажуть самі музейники, це найдавніші у Львові підвали, які було зведено ще за часів самого князя Лева. Правда чи ні, але саме ця підземна атракція та вдала подача легенди забезпечили музею суттєве збільшення кількості відві­дувачів. Як зізнаються працівники цього закладу, нині кількість охочих побачити підземну частину музею в рази перевищує число тих, хто хоче оглянути експозицію. При цьому грошей на розчищення підвалів було обмаль — музейники зізнаються, якби їх підтримали фінансово, можливо, зробили б швидше, краще і більше. Водночас їхній приклад доводить: рушієм усього є бажання. А хороший музей, як на мене, вирізняє те, що його створювали з бажанням і любов’ю до своєї справи. Нещодавно мала нагоду побувати у краківських «Підземеллях під ринком». Це насправді вражає. Переконана: крім грошей, головне, що в ньому є, — думка та бажання зробити його найкращим. Лише один штрих — у цьому музеї легко можна провести чотири-п’ять годин на площі, мабуть, не більш ніж дві тисячі квадратних метрів. А скільки часу ви провели востаннє в українських музеях?