Табу в мистецтві

     477  

Розмова з Орестом Голубцем, доктором мистецтвознавства

1917 році француз Марсель Дюшан на виставці нью-йоркського Товариства незалежних художників виставив як твір мистецтва звичайний пісуар і назвав його «Фонтан», водночас влучно акцентувавши, що будь-який предмет може стати твором мистецтва, залежно від бажання та підпису автора, контексту простору, де цей предмет експонують. Який стосунок має вчинок Дюшана (чий «Фонтан» згодом назвуть найвизначнішим твором мистецтва ХХ століття за найбільшу кількість інтерпретацій) до нинішньої скандальної виставки авторства Станіслава Сілантьєва у Львівському палаці мистецтв? Схоже, жодного. Але обидві події дуже й дуже стимулюють до роздумів про табу в мистецтві. Оскільки С. Сілантьєв — це художник, який тільки торує собі творчий шлях (навчається на 4-му курсі Львівської національної академії мистецтв), «Газета» вирішила запросити до розмови викладача академії, доктора мистецтвознавства Ореста Голубця. Тим паче, О. Голубець є засновником і керівником інформаційно-мистецького центру «365» — структури, яка саме займається пошуком талановитої творчої молоді та підтримкою її перших самостійних творчих кроків. 

— Пане Оресте, напевно, у Львові тільки стовідсотковий відлюдник не чув про скандал, який розгорівся довкола виставки Стані­слава Сілантьєва. Такого величезного піару (попри всі нюанси) художникові-початківцю годі й бажати. Як ви оцінюєте те, що відбулося?

— І сама виставка, і її подальше публічне обговорення мають дві діаметрально протилежні сторони, не пов’язані між собою. Одна — це власне виставка та постать художника (якщо автора можна назвати художником у традиційному розумінні), інша — політичні інсинуації та боротьба, що тривають довкола Львівського палацу мистецтв. Коли говоримо про експозицію, то в цьому контексті виникає запитання: а яку мету вона переслідувала? Якщо показати стан суспільства, того, що сьогодні відбувається в голові пересічного українця, то, мабуть, варто було б це задекларувати в текстовій частині. Оскільки мистецька цінність експонованих робіт є дуже відносною, то ще на вході в зал треба було вивісити текст, який пояснив би глядачеві, навіщо це роблять. Адже йдеться не про приватну галерею, де за виставлені твори відповідає винятково галерист і художник, а про інституцію, яку починали будувати з ініціативи та за кошти Спілки художників і завершували за кошти з обласного бюджету. А коли мова про боротьбу довкола Палацу мистецтв, щоб перетворити його на комунальне підприємство і, за деякими припущеннями, довести до банкрутства та в перспективі розпродати, то це тематично є приводом уже іншої розмови.
— Якщо відсторонитися від постаті художника та його проекту, про що свідчить таке велике збурення спільноти?

— Про те, що наше мистецьке середовище розділене на два нерівноцінно висвітлених і зрозумілих прошарки. З одного боку, мистецтво, яке спирається на традиційні форми і яке бачимо на більшості виставок, з іншого — дуже контроверсійна і переважно незрозуміла не тільки пересічному українцеві, а й більшості художників творчість. Інакше кажучи, реальний стан справ нічого спільного з постійним декларуванням причетності до постмодернізму не має. Якщо подивитися на кількість митців, які займаються епатажним мистецтвом у Києві та Львові, то це неспівмірні речі. Львів’яни здебільшого не практикують епатажної творчості, та й часто-густо взагалі не вважають її за мистецтво.

— Питання, що вважати мистецтвом, а що ні, виникає постійно. Оскільки не існує ніяких матеріальних критеріїв, за якими можна оцінювати, то відповідь дуже відносна. Але чи взагалі реально її знайти? Та й хто має виносити вердикти?

— Світове мистецтво другої половини ХХ століття (а точніше — від початку 70-х років) супроводжує теза, яка стосується постмодернізму: все може бути мистецтвом і кожен може бути художником. А основна проблема нашого мистецького середовища саме в тому, що до пост­модернізму ми фактично непричетні. Чому? Та через те, що пост­модернізм виник як закономірний наслідок фази модернізму. А ми цю фазу пропустили. Тобто через те, що виростали в замкненому тоталітарному суспільстві, не можемо похвалитися, що зародження постмодернізму відбулося на наших теренах у природний спосіб. Філософію постмодернізму, характерну гротеском, соціальною заангажованістю, проявами естетики, яка часто межує з антиестетикою, ми абсолютно не звикли сприймати. І попри зовнішні декларування своєї причетності до неї, насправді в душі її заперечуємо. І наразі немає на то ради. У сучасних мистецьких закладах актуальне мистецтво не вивчають і не можуть вивчати в тому обсязі, що потрібно. Та й викладачів, які могли б навчати цього мистецтва, немає. Але тут ніхто не винен — просто так розвивається наша історія. Тому, незважаючи на всі закиди, що схильні накладати ті чи інші табу, продовжуємо оцінювати рівень митців з огляду на їхнє володіння професійними навичками, на глибину висловлених ними ідей і вміння ці ідеї розкрити.

— Але й суттю авангарду у ХХ столітті є поширення табу на практику самого мистецтва.

— Це правда. Авангард не тільки заперечував класичні форми мистецтва, а й проголосив теорію музеєборства. Тобто принципово заперечував музеї як установи, де мистецькі цінності мають не тільки зберігатися, а й отримувати визначення — цінності це чи ні. Тобто його представники часто свідомо робили твори, які не надаються до тривалого музейного збереження. Інша річ, що з того нічого не вийшло. Шедеврами авангарду, без яких сьогодні немислима історія мистецтва, наповнені всі музеї світу.

— Як вважаєте, що є табу в сучасному українському мистецтві? І що лежить у його основі — сучасний наступ українофобських сил, дедалі гостріше відчуття національної беззахисності в рідній державі, непевність у завтрашньому дні, страх перед незрозумілим чи щось інше?

— Якщо міряти мірками світового мистецтва, то законних методів, щоби накладати будь-які табу, немає. Сучасна західна теорія та критика взагалі вважає, що поняття кращого та гіршого мистецтва — доволі відносні. Звичайно, Україна адаптує такий підхід із великим скрипом, бо він вимагає інших пояснень, критичних оцінок тощо. Крім того, в нас на це все накладається ще й чимало незалежних, на перший погляд, чинників — недостатня в межах кордонів самоідентифікація, пострадянська русифікація та подекуди американізація, базована на третьосортних зразках американської культури. Тому, з огляду на всі ці ситуації, дуже боляче сприймаємо будь-які зазіхання на національні символи. Відтак той, хто на це відважується, передусім має здавати собі справу, які хвилі може здійняти, та мати доб­ре продуману концепцію, для чого він це робить.

— Навіть коли відповідь на запитання «для чого?» готова, чим мав би володіти художник, беручись за інтерпретацію історичних постатей, які для України символізують її дух і душу?

— Мабуть, вирішальним тут є, хто це робить і наскільки ті чи інші кроки кваліфіковані. Під час публічного обговорення виставки, з якої ми почали нашу розмову, художник сказав дуже прикрі, але симптоматичні речі. Мовляв, він представляє молоде покоління, для якого творчість Т. Г. Шевченка — чужа, як, до речі, і творчість С. Пушкіна, П. Чайковского й інших. Однак, коли хочеш сказати про щось загальноусталене, то маєш мати не тільки велику внутрішню силу, а й знання. І маєш чесно собі відповісти, чи робиш це для того, щоб викликати збурення, епатувати або ж сказати правду про те, що, можливо, від широкого загалу приховане. Скажімо, що наше посттоталітарне суспільство в багатьох випадках керується штампами, які витворено за радянської влади. Але використовує їх з іншим знаком…

— Тобто має спровокувати це суспільство на порух думки. Однак не на порожньому місці виникла теза, що провокація має право на існування там, де народ до цього готовий. Бо якщо, для прикладу, художник у рамках свого перформансу почне різати свиней чи показувати голих жінок у країнах шаріату, то йому за це просто відріжуть голову. Інакше кажучи, кожна провокація має враховувати контекст країни, регіону, де вона відбувається. Як вважаєте, попри всі нюанси, львів’яни готові до художніх провокацій? Тим паче, якщо зважити, що у Львові регулярно проводять Тиждень актуального мистецтва…

— Якщо чесно, то ні. На жаль… Акції ТАМу — насправді добрі, але чомусь не мають того резонансу, який мав би бути. Принаймні, часто-густо маючи кулуарний характер, дуже мало змінюють свідомість людей, які хочуть зрозуміти, що таке сучасне мистецтво. Тобто подій, які розрухували б наше трохи затхле культурно-мистецьке середовище, Львову справді дуже й дуже бракує. Але й невмілі та поверхові провокації з національними символами — зайві.
 

До теми
10 жовтня у Львівському палаці мистецтв відкрили персональну виставку Agricultura студента Львівської національної академії мистецтв Станіслава Сілантьєва. Однак уже через шість днів під зовнішнім тиском експозицію було знято. Причина — керівництво Львівської обласної організації Спілки художників України, частково львівські художники та мистецтвознавці, а також чиновники та депутати категорично не сприйняли, в який спосіб художник трактує національні символи України. 17 жовтня відбулося публічне обговорення виставки, яке стало найбурхливішим за останні кілька років.