Стола достатньо

     601  

Розмова з Владиславом Єрком, художником

Український художник-ілюстратор Владислав Єрко, попри численні нагороди, відзнаки й аплодисменти, належить до людей, які не люблять галасу навколо своєї особи. Привітний, відкритий, щирий, він не пнеться в генії, оскільки твердо переконаний: кожну ілюстрацію можна зробити тисячею способів, і він, можливо, знайшов не найкращий. І водночас як ілюстратор книжок видавництв «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» чи «Софія», В. Єрко є тим чоловіком, творчу руку якого впізнає і старий, і малий, і з малюнками якого всім нам ніколи не нудно.

 Галерея художника Владислава Єрка (фоторепортаж)

  — Купила під час книжкового форуму нову книжку Ольги Токарчук і в першій же новелці зачепилася думками за одкровення кількарічної дитини: «Уже нічого з тим не вдієш — я є». Коли усвідомлення, що ви є — зокрема як художник — прийшло до вас?

— Упевнено можу говорити тільки про самоусвідомлення себе як дитини. А це сталося в селі над Десною, де жила моя бабуся. Якщо є якісь майбутні життя, то більше ніде не хотів би народжуватися, а тільки там. Це єдине для мене справжнє місце, той райський сад, який існує, але, на превеликий жаль, утрачений для мене. Так сталося, що через глупство — не моє — втратили бабусину хату. Кілька років тому я їздив туди і побачив інший паркан, будівлі, але ті самі високі осокори, які супроводжували мене з дитинства до майже сорока років і, наче нічого не відбулося, радісно шелестіли. І я ледь не розплакався. Бо перше, що спало на гадку: «Які ж ви зрадники!»

— Ці осокори супроводжують вас у ваших малюнках?

— Вони можуть бути неприсутні «в кадрі», але завжди формують відчуття, спогади про події, що їх у реальному житті могло й не бути. Це підсвідома річ. Хтось сказав: дитинство — джерело, з якого черпаємо до смерті. Для мене воно — формула натхнення. Бо найчастіше думками саме там. Мені навіть складно назвати це спогадами, бо «заколочую» якийсь пейзаж зі сценами з фільму «Людина-амфібія», реальні речі із сюжетами, що їх моя мама чи дядько вирізали з журналу «Огоньок» тощо. Однак у моїй голові це складається як цілковито реальний спомин про якусь конкретну подію. І коли аналізую, то виявляється — нафантазовано геть усе. Але моє дитинство складається саме з такої нереальності. Мене вражали інші люди, те, що вони жили цілком іншими настроями, емоціями, кольорами, запахами. Запахами особливо. Досі знаю, за яку ниточку треба смикнути, щоб щось згадати.

— Запах можна намалювати?

— Ні, хоча дехто стверджує, що можна. Але такі твердження — від лукавого. Бо мова про цілком різні площини, які можуть перетинатися тільки в душі, але аж ніяк не на папері.

— Волт Дисней однією з умов прийому на роботу ставив необхідність поїздок у різні країни світу, щоб там майбутні працівники спостерігали за тваринами в природному середовищі. А у вас є певні правила, яких дотримуєтеся, беручись за ту чи іншу творчу роботу?

— У мене взагалі немає правил, оскільки я геть недисциплінована людина. І часом мене мучить совість. Адже канон праці над ілюстрацією передбачає дисципліну, майже японську медитацію, не кажучи вже, вибачте на слові, про «залізну дупу». Адже ці ілюстрації потрібно не тільки продумати, а й висидіти… Зазвичай кожен з ілюстраторів має свої чіткі або не дуже чіткі правила, принципи… А в мене це зовсім відсутнє. Я змінююсь. Однак єдине, про що жалкую, — дуже повільно розвиваюсь як художник. Адже незабаром мені виповниться 50 років, а ще досі мрію і знаю, як маю вдосконалюватися.

— Десь читала, що ілюстратор (малюнки якого також упізнаю і дуже люблю) Кость Лавро копіює своїх персонажів із себе: стає перед дзеркалом, робить певний вираз обличчя, який відтак переносить на папір, домальовуючи зайчикам, лисичкам чи ведмедикам. Як творите своїх героїв ви? Наскільки важливими для вас є їхні парсуни? І якою, на ваш погляд, має бути ілюстрація до дитячої книжки — пізнавальною, декоративною чи якоюсь іще?

— Понад усе люблю формальних художників, які малюють у чомусь спрощеними засобами. Можливо, трохи тяжію до імпресіонізму. Однак думаю, що тут усі жанри добрі, крім нудного. А щодо ілюстрацій до книжок — то ще й окрім сірого, бездарного. А такого стилю чомусь дуже багато. Нині всі кинулися в дитяче книговидавництво. Під тиском електронних книжок дуже постраждала паперова — рівень продажу впав на 40%. А тому всі беруться видавати книжки, перевірені часом, однак виконують їх у єдиній стилістиці.

— Своєрідне епігонство диснеївських героїв (великі голови, сині очі тощо), на яке страждав увесь пострадянський простір?

— Страждав, страждає і ще довго страждатиме. Але Волт Дисней — це все-таки величина, а рівень усіх тих сучасних малюнків жахливий. Намагаючись заробити, видавці не запрошують цікавого художника та не планують цього робити, щоб разом вистраждати книжку, пересваритися 300 разів, поки ілюстратор не почне творити так, як потрібно, або не переконає, що його варіант кращий, аніж хотів видавець. В Україні, щоправда, ситуація з оформленням не така трагічна, а от, скажімо, в Росії, просто жах. У гонитві за легким хлібом видавці викуповують за безцінь книжки (з художнім оформленням включно), які давно вже «відгуляли» на Заході, пережили безліч накладів і вийшли на пенсію. А тут їх тиражують як щось надзвичайно свіженьке. Навіть якщо трапляється серед того валу дещо непогане, то губиться. А найкращі ілюстратори навіть тих-таки 30-80-х років ХХ століття як були неприсутніми, так такими і залишаються.

— Із вами легко посваритися щодо малюнків?

— Ні, мені легше визнати свою непрофесійність чи несмак, аніж боротися. Волію не вступати в суперечки, бо за своє життя достатньо насперечався. А потім зрозумів, що це безглуздо. Адже те, що каже художник, — це його внутрішня літературна творчість, своєрідні підтяжки для підтримки власних духовних штанів. Навіщо далеко ходити? Перечитайте Джорджа Вазарі про життя флорентійських живописців минулого або погляньте на стосунки сучасних художників, які одне з одним такі карамболі творять, що ой-ой-ой. Зрештою, митці сперечалися і сварилися завжди. Он Мікеланджело до Рафаеля казав: «Все, що ти вмієш — те, що ти встиг у мене вкрасти». Суперечки в такому тоні актуальні й нині. Тому переконаний: ілюстраторові достатньо його робочого стола, теми книжки. А всі «літературні» клуби — зайві. Адже кожен має свої інтереси, те, що він любить малювати найбільше, та підлаштовуватися під когось — просто безглуздя. Я, скажімо, із задоволенням проілюстрував би кілька книжок, де були би тільки міські пейзажі, європейські будиночки барокового часу чи більш раннього… Однак таких казок не існує — тому треба малювати персонажів, події…

— …які можуть відбуватися в старому місті, яке ви так ретельно промалювали в останній книжці «Кресало». Але — про інше. Нещодавно кафедра графічного дизайну Львівської академії друкарства організувала виставку студентських курсових і дипломів, сподіваючись, що котромусь видавцеві припаде до душі те чи інше оформлення і він захоче видати книжку. Натомість те, що справді було цікавим, викликало несприйняття (мовляв, хто ж це купить!). Тобто дійсно творче в наших реаліях залишається незатребуваним.

— От і я кажу… Свого часу світ полонила англійська книжкова графіка — навіть чимало наших знаменитих художників розвинулося під її впливом. Це була чорно-біла графіка, бо колір став табу. Англійські видавці вирішили, що кольорові ілюстрації — несмак. І робили книжки-мрії, які були вкрай дорогими, але мали надзвичайно високий рівень оформлення. Це був золотий вік, коли в книжці відбулося головне. А далі — деградація чи недеградація, але такого вибуху більше не було… Історії відомо приклад російського видавця Ситіна, який сам не читав нічого, але книжки вганяли його у високодуховний ступор. Щоправда, він спершу потрапив під вплив студента-авантюриста, який переказував своїми словами твори Гоголя, Толстого й інших письменників, даючи їхнім героям інші імена. А Ситін, сприймаючи то все за чисту монету, видавав це, аж поки хтось не розкрив йому очі. Тоді видавець запросив редакторів і перетворив своє видавництво на щось таке, про що можна говорити і тепер. А наші книговидавці по сотому колу проходять отой перший ситінський період, однак редактора, який сказав би їм: «Дурню, що ти робиш?», не наймають. Тому в нас безліч класних художників, які, зробивши одну-дві спроби ілюстрацій до книжок, пішли в живопис, станкову графіку чи кудись іще. Бо їхні книжки нікому не потрібні.

— Тобто вони їх нікому не пропонували?

— Пропонували. А натомість їм показували ілюстрації Волта Диснея, як і мені. Бо видавець зацікавлений, щоб швидко заробити багато грошей. А тут раптом виявляється, що ще треба заплатити якійсь марнославній сволоті — художникові чи письменнику. А це вже мало хто включає у свої плани (хоча такі диваки, на щастя, є). А тому і про ватерлінію в художньому оформленні нині годі говорити — її часто-густо просто немає. Проте річ навіть не у видавцях, а в народі, який не хоче читати. Тобто все як завжди впирається в замовника. Ну, могли ж Бах чи Моцарт заробляти — їхня музика була потрібною. Я десь читав, що матір Гете приїхала в Зальцбург і каже: «Така нудьга, така нудьга! Одне тільки розважає: усі двірники співають арію Папагено, а кухарки — Цариці ночі з «Чарівної ночі». Уявити таку ситуацію сьогодні неможливо. Мені взагалі здається, що треба перестати роздавати компліменти народу, тобто тим, хто може купувати книжки та не робить цього. Якось дорогою з Києва в пункт Б я посперечався на цю тему з приятелем-видавцем. А в його автомобілі лежав розк