Пекар, що пече хліб для щоденного вжитку

     714  

Короткий огляд життєвого та науково-творчого подвижництва Михайла Присяжного у день першого 60-річчя

Колись стрімка бистрина річечки Ставчанка нині зморено несе свої води — угомонилася, зміліла, вдовольнилася місцем у берегах. Дитинство і трішечки юності навколо неї — гамірні, нестримні та до памороки безжурні. Вони не стираються з пам’яті талановитого журналіста львівської школи гартування, автора сотень творчих і наукових праць, що здобули визнання і в Україні, і по світках, дослідника і вченого, організатора і керівника, декана факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, кандидата філологічних наук, доктора суспільно-економічних наук, депутата Львівської обласної ради першого демократичного скликання.

Шукаючи витоки, причини такої цілісності направду потужної особистості, лише з часом зрозумів, звідкіля вона взялася: її корені в галицькому характері, національній ментальності, святості до рідної землі, сімейних традицій автохтонного трударя, який віками плекав надію на щасливу днину, відкидаючи поміч ласих на то чужинців. Цього всього у М. Присяжного не відібрати ні улесливим поводженням, ані силоміць: людина-кремінь, сам трудиться в поті чола, за Франком, мов той пекар, що пече хліб для щоденного вжитку, й одна викресана іскринка з його єства розпалює сотні творчих вогнищ, загасити котрі вже нікому не вдається.

Се тлумачення переконливо доведено всім його життям: у виборі професії М. Присяжний потрапив, як мовиться, в саме ябко — його правітцівські Ставчани здобули нарешті вожая, котрий словом здатний дію рухати вперед. За його плечима — факультет журналістики, робота в обласній «молодіжці». Оприлюднене ним у тому часі привернуло увагу симпатиків газети щирістю викладу і багатством мислі, кращою характеристикою яких на той час були відомі слова: писати треба так, щоби словам було тісно, а мислям просторо, а секретарська робота — пошуком нового обличчя «молодіжки».

Не буду пахкотіти тиміямом, Михайло Присяжний — Журналіст від Бога.

Чверть століття тому нуртуючий творчими оковидами, геніальний журналіст, перфектний науковець і талановитий керівник  журналістського цеху Каменяревого «вишу» професор Володимир Здоровега звернувся з пропозицією до молодого журналіста докласти сили на навчительській ниві. Чотирьох років поспіль Михайлові Павловичу вистачило для написання й відмінного захисту кандидатської ди­сертації, рік по тому — доцент, згодом заступник декана факультету журналістики.

Мало! Манджує закордоннями. 1998 року здобув ступінь доктора суспільно-економічних наук в Українському вільному університеті (Мюнхен, Німеччина). Він — один із небагатьох учених, котрого запросили на студії до цього поважного наукового закладу за межами України. З 1999-го — професор цього навчального закладу. З 1998 року — беззмінний декан факультету журналістки Львівського національного університету ім. Івана Франка, автор вагомого публіцистичного та наукового доробку, зокрема монографії «Преса української еміграції в Німеччині», навчальних посібників «Одверто мовлене слово» та «Організація роботи редакції газети та праця журналіста» тощо, а водночас — головний редактор Вісника Львівського університету «Серія: Журналістика».

Його бентежність можна вкласти в ним самим складене речення — у пошуках рівноваги. Власне, це й однойменна назва книжки Михайла Присяжного.

(М. Присяжний. У пошуках рівноваги. — ПАІС, 2008. — 256 с. Рекомендовано до друку Вченою радою факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, протокол №7 від 18.04.2008, рецензенти: Ю. Г. Шаповал — професор, доктор філологічних наук  (м. Рівне), В. І. Шкляр – професор, доктор філологічних наук (м. Київ).

І назва, і творчий зміст авторського доробку — філософсько-наукове, літературне, журналістське дослідження, за яке в перші роки новітнього часу української незалежності ще ніхто не брався.

Михайло Присяжний перший на  зорі незалежності неупереджено висвітлював події та відверто говорив про помилки демократичного руху і його лідерів зокрема

Принаймні для себе роб­лю три неймовірно потужні відкриття творчої мислі М. Присяжного, в яких він щедро ділиться своїми роздумами щодо того болючого, нескореного та вічного нашої національної ментальності. По суті, він першим серед  українських журналістів узявся за теми, які майже не порушували.

Що маю на увазі?

Перше. Михайло Присяжний перший на зорі незалежності неупереджено висвітлював події та відверто говорив про помилки демократичного руху і його лідерів зокрема. Це настільки важливо, що слід конкретизувати: «І все ж упродовж року (1991, — В. Г.) окреслилися і такі риси, — пише

М. Присяжний, — яких слід би надалі позбутися. По-перше, потрібно чітко, виважено продумати розпорядок дня (має на увазі сесії обради, — В. Г.) і тоді, може, й десять годин вистачить для продуктивної праці, а здоров’я додасться. По-друге, варто б не виявляти власної настроєності (а радше заведеності) на те чи інше явище, подію, людину. І під час детального розважливого вивчення скоріше ставати на бік істини. По-третє, важливо вміти вислухати промовця до кінця навіть тоді, коли той говорить про речі, далекі від істини…» (Одісея В’ячеслава Чорновола або кілька зауваг до підсумків першого парламентського року, «У пошуках рівноваги», стор. 34)

Славної пам’яті В’я­че­слав Чорновіл визнав ці зауваги, хоча вони насамперед стосувалися його самого.

Скажіть, будь ласка, хто ще прислухався чи прислуховується до цих слів?.. Отож бо й воно, як мовиться — маємо те, що маємо.

Друге. Перу Михайла Присяжного належить відкриття могутніх постатей нескореного наукового українського руху в еміграції, про які ми майже нічого не чули, але котрі своєю подвижницькою працею заслужили, щоб в Україні про них було мовлено доб­ре і щире слово. Творча невтомність нашого героя щиросердно гратулює цвіт українського навчительства за кордоном: Юрія Шевельова-Шереха, родини Шушків, професора Петра Гоя, магістра Володимира Леника, професора Зиновія Соколика й інших, чиї заслуги перед батьківщиною поважно шановані, а імена у вітцівському краї стали відомими завдячуючи Михайлові Присяжному.

Третє. Як на мене, вершиною публіцистичної мислі шанованого Михайла Присяжного на сьогодні є дві його праці. У невеликих за обсягом матеріалах — «Вічні уроки Тараса Шевченка» та «Прогностичні імперативи публіцистики Івана Франка» — він, по суті, сконцентрував і науково бездоганно обґрунтував значимість для теперішніх поколінь вічних передбачень національних Пророка та Мойсея.

Наведу лише дві цитати М. Присяжного з цих праць, проте ЯКІ!

«Можливо, щоб відчути поступ, — наголошує автор, — варто розпочати з відновлення «Братства Тарасівців», яке постало на могилі Поета в далекому 1891 році і шукало стежок до націо­нального радикалізму…»  (У пошуках рівноваги, стор. 16. Виділення моє, — В. Г.).

На мою думку, якби дотрималися цієї поради, нині нам не потрібно було б отих дві сотні партій і партійок, що колються на менші, плодяться і гинуть, не встигши вимовити бодай… м-а-м-о.

І друга. «На основі глибокого аналізу в багатьох публіцистичних працях він (Іван Франко, — В. Г.) пропонує читачеві випереджувальну інформацію про розвиток певних явищ, процесів, подій у ближчій і дальшій перспективах. Франкові прогностичні імперативи викресані його публіцистичним темпераментом, обіпертим на глибокі знання, майже постійну партійно-громадську, суспільну заангажованість, щире бажання прислужитися поступові рідного народу» (там само, стор. 19-20).

Упевнений, читач розуміє автора, як і автор читача.

І на останок — абрисом, бо газетної шпальти не вистачить — про будні декана М. Присяжного, або, як його ще називають факультетські колеги та студенти, — отця-декана (з наголосом у другому слові на першому складі).

Письмові звіти… методички… рецензії… заяви… пояснювальні… засідання… в короткому часі взір­цево впорядковано нове приміщення факультету на вул. Чупринки… порядок у гуртожитках… Серед, здавалося б, дрібниць — перенесення трамвайної зупинки звіддаля навпроти факультету…  І, зрештою, для зручності студентів — перетворення факультетських підвальних приміщень на їдальню…

Благо, Герой України, ректор університету, професор Іван Вакарчук не лише теоретично схвалює ці кроки, а й не скупиться на добре слово, особисту підтримку і… кошти…

Отож, вельмишановний Михайле Павловичу, дерзай у поті чола. Навчай любови до того, що проростає з нескінченних гірських потоків, із широких неозорих ланів, із тінистих садків і лісів, спекотних степів, із праведних душ нестримної юні — наше, національне, збагачене розумом, мудрістю, терплячістю, гумором високосне єство правдолюбства, щирості та мирності.

Із роси Вам, професоре, і води! На щедрі врожаї української будучини!!!

(за бажанням)