Не люблю стереотипів

     587  

Розмова з Любов’ю Боровською, «заньківчанкою», заслуженою артисткою України

«Найскладніше в театрі — уміти мовчати. Любов Боровська цим даром володіє бездоганно. Вона вміє мовчати на сцені й на неї цікаво дивитися. Це дуже глибока, мисляча й інтелектуальна актриса», — такими вступними словами Федір Стригун, художній керівник театру імені М. Заньковецької, відкрив минулої суботи театральний вечір. А потім «заньківчани» представили публіці «Одруження» Миколи Гоголя в постановці Алли Бабенко, в якій заслужена артистка України Любов Боровська (Агафія Тихонівна) виконала головну роль. Цією бенефісною виставою актриса офіційно відзначила своє ювілейне -річчя. А напередодні «Газета» запросила Любов Боровську до розмови.  

— Журналісти іноді діляться між собою, що подекуди (попри професійний досвід) не можуть позбутися боязні першого запитання під час інтерв’ю з людьми, з якими незнайомі. Що відчуваєте ви в перші хвилини на сцені?

— Теж хвилююся. Завжди! Коли актор перестає хвилюватися, то перестає бути актором. Інша річ, що є спектаклі, в яких задіяні тривалий час, тож там це хвилювання дещо вгамовується. Але насправді воно має існувати завжди. Адже скільки би ти не виходив на сцену в одній і тій самій виставі — глядач у залі інший, настрій у тебе інший, стан твого здоров’я — моральний, фізичний чи психологічний — інший. Звісно, буває по-різному. Іноді тебе калатає перед прем’єрою так, що о-го-го! А входиш у світло рампи, і хвилювання тебе вже не турбує. А часом воно минає тільки тоді, коли відчуваєш, що взяв «правильну» ноту… Але без хвилювання ніяк. 

— Із цим хвилюванням можна боротися чи це сізіфова праця, приречена на невдачу?

— Ця боротьба — марна. Адже є чимало ситуацій, які не залежать конкретно від тебе. Тому просто треба вчитися аналізувати та діяти в тих обставинах, які складаються… Думаю, багато залежить також від міри твоєї готовності, тобто від того, що було зроблено до моменту, коли вийшов на сцену. Інколи є ролі, які начебто вже пропрацьовано, виставу вже схвалено й обговорено, а для тебе ще є якісь непевні, невизначені моменти. Та й навіть якщо все зроблено бездоганно, однаково хвилюватимешся, бо щоразу, виходячи на сцену, переживаєш особливі імпульси. Й от коли ти проскакуєш ті «бермудські трикутники» чи моменти турбулентності, раптом розумієш і відчуваєш, що саме в цей момент слід зробити, — і тільки тоді все стає на свої місця. 

— Подейкують, що ролі впливають на акторів, які виконують їх. Як ваше внутрішнє «я» реагує на такі впливи?

— Звісно, вплив є, але дещо інший, аніж люди його розуміють. Ролі впливають на нас, але й ми на них також, бо, втілюючи тих чи інших персонажів, додаємо щось із власного досвіду. Тобто професія актора — найкраща, яка тільки може бути, оскільки отримуєш змогу прожити різні долі — від королеви до повії, від надміру правильної особи до авантюристки. Єдине, що не розумію і цілковито не сприймаю, це коли починають плутати професію і характер. Звичайно, коли працюєш над образом, в якому дуже багато негативу, то він починає впливати на твою поведінку. Інколи близькі звертають увагу на те (особливо під час праці над роллю), що говориш словами свого героя, і реагуєш так, як ніколи б цього не зробила, будучи просто дружиною чи мамою. Тобто якісь емоційні моменти можуть траплятися. Але щоби в реальному житті мавпувати свого персонажа, то, вибачте, такій людині потрібні фахівці, проте вже іншої спеціалізації.  

— До якого матеріалу на сцені тяжієте? Які образи за своєю суттю вам ближчі?

— До хорошого матеріалу, неоднозначного. Не люблю однозначності. Бо в найдраматичнішій ролі можна знай­ти моменти гумору, іронії, як і в найсмішнішій комедії — драматичні моменти. Я із задоволенням гратиму в спектаклі будь-якого жанру — тільки, щоби це не був плакат. Насправді в житті не буває чорного і білого. У моєму житті так складалося, що режисери бачили мене  в різних образах — і комедійних, і трагічних, 50 на 50. А мені самій не особливо важливо, що це за роль. Головне, щоб вона була характерна…

— Ви втілювали на сцені різних за складом характеру героїнь — від добродушної панянки до стерва. Чи всіх їх удалося зрозуміти, прийняти? Чи є важливою умова гри — «прийняти героя»?

— Поки не станеш адвокатом свого персонажа, не виправдаєш його для себе, не побуваєш (нехай у власних думках) у його шкірі — роль не вдасться. Бо кожне стерво, зануду, дурепу чи будь-кого іншого можна виправдати. Так само роль для себе маєш виправдати. І лише тоді виходити на сцену. Тобто знову говоримо про чорне та біле. Так, є кліше, загальновизначені речі. Однак мені за досвідом ближчий сумнів. Насправді ніхто не знає, де його межа — терпіння, больового порога тощо, і як він поводитиметься, коли перетне цю межу. Тому не треба судити і несудимі будете 

— Чи вам випадало поводитися так, як від себе не очікували?

— Бувало, адже я — звичайна людина. А ще я страшенно емоційна, вибухова і в пограничному стані можу наробити дурниць. Іноді навіть самій страшно від того, як мене несе… Мала у своєму житті два моменти, коли справді злякалася за те, що могла би зробити… Єдине добре — дуже швидко відходжу. Підійшли до мене, усміхнулися, і я вже все забула. Чи майже забула… 

— Любове Збігнівно, як вважаєте, чи достатньо уваги режисерів, преси мали за своє творче життя? 

— Акторові завжди мало. Йому завжди здається, що він значно талановитіший, аніж його цінять. Але… Інколи, коли відкриваю свій «послужний» список, то думаю, що є справді благополучною актрисою. І тоді кажу собі: «Боровська, стоп! Хтось за все своє життя не зіграв і третини того, що ти». І це не враховуючи епізодів і ролей другого плану. Мені поталанило зіграти в постановках Шекспіра, Ібсена, Чехова, Гоголя, Карпенка-Карого… Тож на що мені нарікати? 

— Чи багато в акторській професії залежить від удачі?

— Та все від цього залежить! Але коли настане цей випадок, то маєш бути готовим. Є вислів: коли ти готовий — учитель знайдеться. Коли була молодою актрисою, Алла Бабенко ставила «Лісову пісню» і призначила мене на роль водяної Русалки разом із актрисою, яка вже мала досвід праці в театрі. Тепер розумію, що моє виконання тоді було не таким добрим, як мені здавалося, тому Алла Григорівна ніколи не випустила б мене на сцену. Але основна актриса несподівано втратила голос. І довелося грати мені. А уявіть, якби я не була готова? Були й інші схожі випадки… На жаль,  акторська удача дуже часто базується на невдачі твоїх колег — хтось захворів, не доїхав, проспав. 

— Наскільки важливо для актора вірити в себе? І чи є ця віра мірилом акторського успіху?

— Вірити в себе дуже важливо. Віра базується не лише на обставинах чи особистих задатках. І навіть не на прихильності критиків чи преси, бо впевненість у собі дають не вони, а режисери. Адже актор насправді залежний від усіх: режисера, художника, концертмейстера. Ця залежність — найстрашніша річ в акторській професії. Бо кожен із тих людей може тебе під­-нести або втоптати в багно. Не важить, що про тебе скажуть критики (хоч їхні характеристики можуть бути вкрай неприємними), важливо, що про тебе думає режисер. Коли він тобі вірить — це все!

— Чим живе Любов Боровська поза сценою?

— Сім’єю. На щось інше в мене немає часу, мені нецікаві корпоративи чи тусовки. Може, вік уже не той, а, може, натура. Я родом зі звичайної робітничої сім’ї (мама працювала на фабриці, тато — на заводі), у мене ніколи не було зайвих грошей, одягу… Я дуже-дуже пізно все почала — пізно вийшла заміж, пізно народила (моя донька — учениця 10-го класу)… Хоча всіх, кого мала в житті зустріти, вже зустріла… І тих гарних, світлих, небайдужих людей, на яких упродовж життя завжди таланило, також. Часом думаю, що можу завдячувати цим людям усім, чого досягла. Моя мама розповідає, що назвала мене Любою спеціально, щоб мене всі любили. 

— Сенека радив Луцілію стерегтися юрби. Від чого ви хотіли б застерегти свою доньку?

— Від утрати можливості бути собою. Я страшенно не люблю натовпу та стереотипів — смаків, одягу, поведінки… Дуже складно не зробити, як усі, вміти сказати «ні», коли всі кажуть «так». Хочу, щоб моя донька це вміла…